Бог та бідний вовк
От він знов потяг до бога просить їжі.
— Боже,— каже,— милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба,— каже бог,— тобі кобили мало? Вовк лається:
— Хай,— каже,— з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила...
— Ну, коли так,— каже бог,— то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране.
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з'їв.
— А що ти таке, що їстимеш мене?
— Вовк,— каже.
— Та брешеш,— собака.
— Ні, їй-богу,— каже,— вовк. — А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як.
- Е, вовчику, -—каже,—вовчику. Коли вже наважив мене з'їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо,— каже.
От став він якраз над кручею — така круча!— Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр... Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
- Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?...
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до бога.
— Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
— Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило... Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає:
«Добре, з'їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап'юся, а тоді вже й з'їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала,— повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче:
— Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п'є.
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж... Йде знову до бога просити їжі. — Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
— Та й набрид же ти,— каже,- з тією їжею. Та що вже з тобою говорити піди, там, недалечко села, пасеться свиня,— оту й з'їж.
Пішов.
— Здоров, свине.
—Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з'їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк!
— Брешеш,— собака.
— Ні,— каже,— вовк.
— Хіба ж,— каже,— вовкові їсти нічого?
— Нічого,— каже.
— Коли ж,— каже,— нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство,— може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так. Вези Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка — аж вовк перелйкався.
— Чого се ти,— каже, — кричиш?
— Та це ж я,— каже,- - скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав У вовка аж дух сперло од страху От він потихеньку до свині:
— Скажи, чого це так багато народу біжить?
— Та це ж,— каже,— для тебе
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався.
Як дьорне, та прямо до бога.
— Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку. Бог каже:
— Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.
Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
— Здоров, чоловіче.
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з'їв.
— А що ти таке, що станеш мене їсти?
— Вовк,— каже.
— Брешеш,—собака.
— Ні,— каже,- їй-богу вовк. —— Та А Малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
— Аршин вздовж, аршин впоперек! Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до бога, побіг до вовків:
—Вовчики-братики, таке й таке лихо. Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Він На те дерево: заліз аж на саму верховину. А Вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають... Куций і каже:
— От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина...
Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному Жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
— Понюхаю хоч напослідок табаки. Тільки-но понюхав, та як чхне:
— Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла... Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок.
— Боже,— каже,— милостивий. Дай хоч трохи попоїсти, а то опухну з голоду.
— Хіба,— каже бог,— тобі кобили мало? Вовк лається:
— Хай,— каже,— з неї шкуру живцем на гамани злуплять. Не то не наївся, а мало пики не розбила...
— Ну, коли так,— каже бог,— то піди отам над яром такий ситий баран пасеться, то ти його й з'їж.
Пішов вовк. Баран пасеться над яром.
— Здоров, баране.
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з'їв.
— А що ти таке, що їстимеш мене?
— Вовк,— каже.
— Та брешеш,— собака.
— Ні, їй-богу,— каже,— вовк. — А коли ж ти вовк, то як ти мене їстимеш?
— Як їстиму? З голови почну, та й увесь мій — не як.
- Е, вовчику, -—каже,—вовчику. Коли вже наважив мене з'їсти, то стань краще он там над яром і рот роззяв, а я сам так туди й ускочу.
— Ставаймо,— каже.
От став він якраз над кручею — така круча!— Роззявив рот, так тая паща аж зяє: от би проковтнув. А баран як розженеться, як вчистить у лоб! Вовк — беркиць у яр... Добре наївся. Сів тоді сердега та й плаче:
- Чи я не дурний, чи я не скажений... Чи то видано, щоб живе м'ясо та само у рот ускочило?...
Думав-думав та й пішов знову просить їжі до бога.
— Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то пропаду з голоду.
Бог каже:
— Такий з тебе їдець. Тобі якби само в рот ускочило... Та вже що з тобою робити: піди, там чоловік по дорозі згубив сало — то й твоє, воно нікуди не втече.
Послухав вовк, прийшов на місце — аж лежить сало. Він сів та й думає:
«Добре, з'їм я його. Але ж воно солоне — пити захочеться. Піду спершу нап'юся, а тоді вже й з'їм».
Пішов. Поки там до річки та од річки, а чоловік оглядівся, що нема сала,— повернувся — коли воно лежить. Узяв те сало. Приходить вовк — нема сала. От сів та й плаче:
— Чи я не дурний, чи я не скажений. Хто таки не ївши п'є.
Сидів-сидів, а їсти аж-аж-аж... Йде знову до бога просити їжі. — Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Чого дай, то дай попоїсти, а то віку не доживу.
— Та й набрид же ти,— каже,- з тією їжею. Та що вже з тобою говорити піди, там, недалечко села, пасеться свиня,— оту й з'їж.
Пішов.
— Здоров, свине.
—Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з'їв.
— А що ти таке, що ти будеш мене їсти?
— Вовк!
— Брешеш,— собака.
— Ні,— каже,— вовк.
— Хіба ж,— каже,— вовкові їсти нічого?
— Нічого,— каже.
— Коли ж,— каже,— нічого, то сідай на мене, я тебе повезу на село. У нас тепер вибирають усяке начальство,— може, й тебе виберуть.
— Чи так, то й так. Вези Сів на свиню. Прибіга в село, та як закувіка — аж вовк перелйкався.
— Чого се ти,— каже, — кричиш?
— Та це ж я,— каже,- - скликаю громаду, щоб тебе швидше вибрали за начальство.
Коли це люди як сунуть з хат з кочергами, з рогачами, з лопатами... Хто що запопав У вовка аж дух сперло од страху От він потихеньку до свині:
— Скажи, чого це так багато народу біжить?
— Та це ж,— каже,— для тебе
От народ як зсадив вовка, як почав пірчить, то вже йому й їсти перехотілося — насилу живий вирвався.
Як дьорне, та прямо до бога.
— Боже,— каже,— милостивий, боже милосердний. Дай чого-небудь хоч кришечку попоїсти, а то от-от кінець віку. Бог каже:
— Піди, там он іде кравець. Нападеш на нього та й поживишся.
Ледве потопав вовк. Перестріва на дорозі кравця:
— Здоров, чоловіче.
— Здоров.
— Казав бог, щоб я тебе з'їв.
— А що ти таке, що станеш мене їсти?
— Вовк,— каже.
— Брешеш,—собака.
— Ні,— каже,- їй-богу вовк. —— Та А Малий же ти з біса. Ану, давай я тебе поміряю.
Та як укрутить у хвіст руку — і давай міряти аршином! Міряв його, міряв — уже тому вовкові й дихать не хочеться, а він усе міряє. Та приказує:
— Аршин вздовж, аршин впоперек! Доти міряв, поки й хвіст у руці зостався. Вовк як чкурне! Та годі вже до бога, побіг до вовків:
—Вовчики-братики, таке й таке лихо. Вони давай гнаться, давай гнаться за тим кравцем. Що тут у світі робить? Бачить — біда. Аж стоїть дерево. Він На те дерево: заліз аж на саму верховину. А Вовки так те дерево й обступили та аж зубами клацають... Куций і каже:
— От як ми зробимо: я стану насподі, а ви всі на мене, усі на мене, один зверх другого, аж поки досягнем вражого сина...
Стали вони один зверх одного — така драбина. От уже одному Жомові стати і кравця дістати. Кравець бачить, що непереливки, та й каже:
— Понюхаю хоч напослідок табаки. Тільки-но понюхав, та як чхне:
— Апчхи!
А спідньому вчулося, що той верхнього міря та каже: «аршин!» Та як пирсне відтіля, а вовки як посиплються наниз, та драла... Зліз тоді кравець з дерева та й пішов собі безпечно додому. Живе собі з молодицею та їсть книші з паляницею. І я там був, мед-пиво пив, по бороді текло, а в рот не попало. От вам і казка, а мені бубликів в'язка, мені колосок, а вам грошей мішок.