Про розумного хлопця Іванка

Скачати   Роздрукувати

 ( 40)
    Про розумного хлопця Іванка Жив раз бідний чоловік, що мав одного хлопчика Іванка. Чоловік умер, умерла і його жона. Хлопчик залишився голим сиротою, і сільський староста — бирів — узяв його до себе служити. Іванко дозирав на толоці худобу.
    А тим часом один граф потрапив у біду: пішов купатися у глибоку воду, і раптом обвився йому довкола шиї страшний гад і заговорив людським голосом:
    — Ти будеш мій кінь і мусиш мене носити! Граф дуже налякався. Думає: «Ну, що тепер чинити? Як знебутися цієї біди?» А гад каже:
    — І не думай мене якось убити! Бо коли хтось лише спробує мене зачепити, то я тебе нараз ужалю, і тої ж хвилини буде тобі кінець.
    Зажурився граф. Пустився по світу, по всяких ворожілях, аби помогли його біді, зняли гада з шиї. Ходив, блукав, але даремно. Ніщо не помогло.
    Одного дня нещасний граф проходив через поле, де сільські хлопці скотинку пасли. Між ними був і сирота Іванко. Хлопці саме гралися: бавилися так, що Іванка вибрали за старосту-бирова, а одинадцять інших — волосманами-божениками. Староста й урядовці якраз правили суд-Граф зі страшним гадом на шиї пройшов собі мимо — навіть не глянув у їх бік, такий був зажурений. Тоді Іванко наказав своєму волосманові:
    — Ану, побіжи за ним і приведи його сюди. Хлопчик побіг до графа і каже:
    — Пан староста вас кличе.
    Граф дуже здивувався, але послухав хлопчика й вернувся з ним до гурту. Іванко почав грізно:
    — Що ви за чоловік? Чому пройшли біля сільського уряду і не поклонилися?
    Граф зняв шапку й поклонився. Тоді Іванко мовив до гада:
    — А ти чого вчепився за цього пана й не злізаєш?
    — Пан — мій кінь,— відповідає гад,— мусить мене носити.
    — Ну, раз так, вас треба розсудити. Дивіться, тут стоять одинадцять волосманів, а я, дванадцятий, вибраний за старосту.
    — Що ж судіть...
    — Та будемо, але наперед злізай із чоловіка, бо на коні нікого не судять...
    Доки гад розкрутився з графової шиї і сповз на землю, Іванко шепнув хлопцям:
    — Як свисну — палицями гада! Хлопці поставали з палицями довкола, а Іванко почав суд:
показати повністю
    — Скажи, ти сам виліз на цього чоловіка, чи тобі хтось повелів?
    — Я сам... Нема такого, аби мені наказував!
    — Якщо ти самовільно це зробив, то будеш покараний. Іванко свиснув, і дванадцять палиць гупнули по гадиськові. Він одразу скрутився і здох.
    Граф дуже зрадів. Красно подякував усім, записав їх імена і прізвища, номери їх хат. Каже:
    — Я би вас обдарував тепер, але із собою не маю нічого. Я про вас не забуду!
    Попрощався і пішов додому. Дома запряг коней, насипав у віз грошей і повіз у те село. Питає людей:
    — Де тут живе староста?
    Йому кажуть: там і там. І показали двір, куди завертати. Старости вдома не було, лише його жінка. Вона попросила графа зачекати. Невдовзі староста прийшов, але не той, що судив графа. Граф вийняв свій записник, подивився запис і сказав:
    — Так і так його зовуть.
    — Таж це мій слуга! — здивувався староста.
    — А де він?
    — Там, де завжди,— на толоці, з худобою. Та зараз буде тут-Скоро прийшов з худобою Іванко.
    — Оцей, оцей мене врятував! — вигукнув граф, потім обняв хлопця і обцілував.— А де твої боженики? Закликали інших пастушків, і граф усім дав багато грошей, а найбільше Іванкові. Та Іванко не захотів брати:
    — Нащо мені гроші? Граф чу дується і питає:
    — Хлопче, що ти за один? Іванко розповів:
    — Мої нянько та мамка повмирали, а я зостався сиротою і найнявся служити у старости.
    — Тоді ходи служити до мене! У мене будеш за свого!
    — Піду, коли дослужу у свого господаря,— погодився Іванко.
    Хлопець мав зі старостою договір. Як вислужив три роки, то дістав три срібних. А тоді зібрався і пішов до графа.
    Йде, йде і по дорозі стрічає жебрака — голодного, обірваного, босого.
    «Ба що би подати цьому бідоласі?» — думає собі.
    Вийняв один срібний і дав жебракові.
    Йде, йде — і знову зустрічає одного жебрака. І тому дав срібний.
    Пішов далі, а йому назустріч — ще якийсь каліка.
    «А цьому що дати? — говорить хлопець із собою.— Залишився в мене один срібний. А, дам і того!..»
    І дав останнього гроша.
    Але то був не простий жебрак, а дід-чарівник. І спитав Іванка:
    — Куди ти йдеш, хлопчику?
    — Йду, дідику, служити до графа.
    — Я тобі щось пораджу,— каже чарівник.— Як вислужиш, нічого не проси, лише камінець, що лежить у городці між косицями. У тому камінці знайдеш собі одежу, шаблю і рушницю. Як оту одежу візьмеш на себе, не буде тебе брати ні шабля, ні куля. А твоя шабля така: що загадаєш — то зрубає. І рушниця теж: куди собі подумаєш — туди поцілить.
    Іванко подякував, відкланявся від жебрака й пішов. Прийшов до графа і почав у нього служити. Як відслужив три роки, граф його питає:
    — Ну, що хочеш, Іванку, за свою вірну службу?
    — Нічого не хочу, лише камінець, що лежить у городці між косицями.
    — Камінець я тобі дам і так...
    — Мені так не потрібно. Дайте мені за службу, а більше я нічого не хочу. Граф погодився. Іванко знайшов у косицях той камінець, розбив його й вийняв одежу, шаблю та рушницю.
    Одежу взяв на себе, рушницю кинув на плече, а шаблю в руку й рушає в дорогу.
    Граф просить його:
    — Не йди нікуди, будь моїм, я тебе дам вивчити на пана...
    — Але я лише біля худоби люблю бути,— відказує Іванко.
    — То будь біля худоби. Лише моя худоба пасеться в полонині. Там половина — толока, а половина — косовиця... Я би не хотів тебе пускати на ту полонину, бо скільки слуг туди не ходило, ніхто живим не повернувся. Худоба залишається, а пастух зникає.
    — Не бійтеся за мене, я не пропаду. Я піду в полонину, а як будете мене потребувати, то пришліть за мною...
    — Добре, я пришлю... Але, неборе, дуже .боюся за тебе, бо то якась страшна полонина. Дві ночі людина ще якось перебуде, а третьої ночі приходять чорти й задушують челядника. Боюся, щоб не знищили й тебе. Ой, міг би ти піти до школи, вчитися...
    — Не журіться мною,— відповів Іванко і пішов на полонину.
    Минув день, другий, третій. Увечері хлопець загнав худобу до кошари, а сам зайшов до хижі, сів на лавицю й чекав.
    Настала північ. Рівно о дванадцятій годині двері відчинилися і на порозі став високий чорний чоловік. Він закричав на хлопця:
    — Ну чуєш, як худоба ричить у кошарі? Йди негайно до корів, бо переколються рогами!
    — Я не вийду,— відповів Іванко.
    — Спасай свою худобу, бо як пропаде, то тебе повісять!
    — Ану, тихо, чорте! Я тобі сказав, що не зийду. Це ти так зробив, що худоба ричить і колеться рогами.
    Нечистий дуже розсердився і почав страхати хлопця. Страхав його доти, доки десь далеко не запіли півні.
    На другу ніч чорт знову напустив на худобу страх і вона дуже ричала. Але Іванко то знав і не вийшов. Опівночі нечистий відчинив двері й каже:
    — Йди в кошару, бо худоба гине! Іванко відповів:
    — Будь проклятий, я вже тобі казав, що з хижі не вийду. Іди собі геть, я тебе не боюся!
    Чорт почав наближатися, щоб його схопити, але хлопець крикнув: — Не підходь, бо порубаю тебе на кавалки!.. Тоді до хижі почали лізти інші чорти. Налізло їх багато і всі грозять Іванові, виганяють геть.
    Але запіли півні, й нечиста сила зникла. Настала третя ніч. У кошарі худоба почала дуже ричати, кидати собою. Чорти увірвалися до Іванової хижки. Скрегочуть зубами і насуваються на хлопця, щоб його розірвати. Але він витяг шаблю, завертів довкола себе — і чорти бояться приступити. По півночі налізло їх ще більше і всі рвуться до хлопця. Рев, крик — страшно слухати. Дивиться Іванко на нечисту силу, дивиться і бачить: один чорт побілішав. За якісь хвилини вже й інші почали біліти. Дивиться — й ті дванадцять чортів, що зайшли по півночі, вже так побіліли, що в них лише зуби лишилися чорні.
    Запіли півні, а чортам і зуби побіліли. Високий чорт, старший межи ними, підбіг до Івана, поцілував його і сказав:
    — Ну, полонина вже твоя. Передаємо її тобі, якщо ти такий мудрий.
    І нечисті духи зробилися людьми — як були колись, а Іван став царем полонини і жив собі добре — доглядав худобу й господарював.
    А граф думав, що хлопець пропав, і послав свого слугу подивитися, що з ним сталося. Слуга знайшов Івана живим і здоровим і поспішив додому сказати про це графові. Той дуже зрадів і запросив Івана до себе.
    По дорозі до графа хлопець зустрів бабку, яка несла в руках трохи муки, що зажебрала. Раптом подув дуже сильний вітер і розвіяв бабину муку. Бідна вдовиця заплакала:
    — Чим я тепер нагодую голодних дітей? Зажебрала собі трохи муки — та й ту вітер розвіяв.
    Іванко пожалів нещасну вдовицю і написав письмо. Лівою рукою вписав золоті букви й пустив на вітер. Хлопець написав вітрові, щоб з'явився на суд. Будуть його судити за те, що розвіяв у бідної жінки зажебрану муку.
    Про це сказав Іванко і графові.
    Граф наказав суддям з'явитися ранком о сьомій годині. Судді зійшлися й шепочуться, усміхаються:
    — Ну, сьогодні буде смішний суд!
    — Будемо судити вітра... ха... ха... ха!.. Минула і восьма, а вітра немає. Судді вже регочуться над Іванком, що сів собі на першому місці. Показують пальцем і на бабу, яку хлопець запросив на суд. Та коли настала дев'ята година, раптом вікно відчинилося, і вітер залетів і сів на стілець. Зробився він стареньким чоловіком з довгою золотого бородою. Каже Іванові:
    — Ну, чого ти мене кликав?
    — Покликав я тебе на суд, бо ти розвіяв від цієї жінки-вдовиці й ту жменю муки, що зажебрала...
    — Я мусив розвіяти, бо туди мене вела дорога.
    — Ну, якщо тебе туди вела дорога, то заплати жебрачці три срібні за муку і три — нам за суд. Аби ти знав надалі, як віяти.
    Дідо з довгою золотою бородою витяг три срібні й віддав бабі, а три срібні положив на стіл за суд і через вікно вилетів.
    Судді лише переглянулися.
    «Та що це за хлопець? Якийсь простий пастух, а може наказати вітрові»,— думають собі.
    А Іванко, як закінчився суд, узяв на себе петечину і знову пішов на полонину до худоби. Та слава про нього, як про найсправедливішого й наймудрішого суддю розійшлася по цілому світі.
    Якось один цар і той граф, що в нього Іванко служив, сиділи за столом і гостилися. Цар хвалився своєю дочкою:
    — Моя донька така хитра, що нема на світі чоловіка, аби вона його не обдурила.
    — Але мого вівчаря не обдурить,— каже на те граф.— Він такий правдивий, що радше вмре, а правди не втаїть.
    — Та б'ємося об заклад: моя донька так його обдурить, що він правди не скаже. Якщо я програю — даю своє царство, а якщо ти — даєш свій маєток.
    — Згоден.
    Так цар і граф побилися об заклад. Царівна одяглася в одежу лісника і пішла на полонину до Івана.
    — Чи ти не прийняв би мене переночувати?
    — Чому ні? Ночуй.
    Царівна роздяглася і лягла на сіно. Лише тепер Іванко помітив, що то не лісник, а прекрасна дівчина. Він шматтям перегородив вівчарську колибу на дві половини, аби дівчина не ганьбилася.
    Але царівна вночі просунула ногу попід перегородку й поклала на хлопця. Іван відсунувся і ліг на другий бік. А царівна знову поклала ногу на легіня. Доти його дражнила, доки не скорився.
    Уранці царівна прикинулася хворою. Іван злякався:
    — Та що його робити? Як тобі допомогти? — Я маю таку гадку, що якби ти зварив мені печінку золоторогого бика, який водить стадо в полонині, мені стало би легше та й видужала б.
    — Заріжу бика... аби лише тобі допомогло! Іванко зарізав золоторогого бика, зварив з нього печінку і приніс царівні. Дівчина піднялася, з'їла пару кусочків і каже:
    — Уже стало краще. Якби ти мені приніс і золоті роги, то я цілком була би здоровою.
    — Нащо тобі ті золоті роги?
    — Вони дуже красні. Я буду на них дивитися.
    Іван зняв із голови бика золоті роги і передав дівчині. Вона схопила роги — і тікати додому.
    Тим часом цар і граф скликали багато панства, аби були свідками —,хто з них переможе.
    Тільки царівна передала батькові золоті роги, той з радості аж руками сплеснув:
    — Ну, пане графе, а тепер побачимо, який чесний твій вівчар.
    Граф зажурився, бо подумав, що Іван побоїться сказати всю правду — не зізнається, що дівчина його обдурила і що він для неї не пошкодував зарізати чудесного бика.
    Опустив голову хлопець, розумів, що дівка звела його.
    «Що буде? — думає собі.— Що скаже граф, коли золоті роги побачить у дівчиська? Що я відповім, коли запитає?»
    Та довго не думав, а встромив палицю в землю, повісив на неї свою петечину, надів шапку і вчинив другого себе. Поклонився тому та й став з ним до бесіди:
    — Добрий день, Іване!
    — Доброго здоров'я, пане!
    — Ну, що нового, Іване?
    — Ой, недобре, пане, бо вбив ведмідь вашого золоторогого бика.
    — Недобре, Іване. А де ж тоді печінка з бика? «Ні,— думає хлопець.— Граф мене одразу зловить на брехні. Треба інакше мудрувати». І знову поклонився:
    — Добрий день, Іване!
    — Доброго здоров'я, пане! — Що нового, Іване?
    — Ой, недобре, пане,золоторогий бик спіткнувся, впав у вогонь і згорів на попіл.
    — Недобре, Іване. Якщо бик згорів, то де золоті роги? Покрутив хлопець головою:
    «І отак не збрешеш, треба казати правду». І третій раз поклонився палиці:
    — Добрий день, Іване!
    — Доброго здоров'я, пане!
    — Та що нового, Іване?
    — Ой, недобре, пане, бо прийшла омана та й обманула Йвана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав.
    Іван надів шапку, одягнув на себе петечину, взяв у руку палицю й пустився долі грунями.
    Царі, королі, графи вже його .чекали. Поклонився:
    — Добрий день, панове!
    — Доброго здоров'я, Іване! Ну, що скажеш нового?
    — Недобре, панове, бо прийшла омана та й обманула Йвана — він золоті роги дав, бо солодку нічку мав. Граф з радощів вигукнув:
    — Не біда, Іванку! Дуже добре, синку! Ти виграв ціле царство!
    І розповів хлопцеві, як заклався із царем.
    Так Іван, що завжди казав правду і був наймудрішим, найсправедливішим суддею, сів на царське місце.
    Цар аж скуб волосся на голові, трохи не здурів, що мусив передати слузі державу й видати за нього доньку.
    А молоді посвадьбували й жили-царювали, доки не повмирали.