Як брехач і побрехач пана обікрали, а попа живого вкрали
— Я, проше пана! — каже Брехач (бо того лакея звали Ясем).
— Розкажи-но, Ясю, які байки! — каже пан.
— Проше пана, та якої панові буду оповідати?
— Якої вмієш.
— Було то, проше пана, так: жили собі Брехач і По-брехач, і прийшли вони до пана, наприклад, так, якби до вас, та й той Брехач зняв зі стіни люстро та й каже Побрехачеві у вікно: «На!» А той не обзивається. Потому узяв образ, зняв зі стіни і каже: «На!» — і вже образ надворі. Каже той Брехач до пана: «Проше пана, чи пан сховали ключик від каси, що мають там у кухні, у покою?» А пан каже: «Іди-но там 8Іе рораіхг (подивися) чи я замкнув, чи ні?» Пішов Брехач до кута, надибав касу і каже: «На!» — і каса вже надворі. Доста того, що викрав усе, лишень пана лишив у ліжку самого, а в покоях хоч свищи.
Каже пан до Яся:
— Ти іншої не вмієш, лишень за Брехача і Побрехача казати?
— А якої буду, проше пана, оповідати?
— Як ти не знаєш іншої, то йди собі спати. Виходить Брехач з покою, іде до Побрехача, свого камрата, що йому все подавав крізь вікно, забирають все, що накрали, й ідуть в город тим ділитися. Переділили все — вийшло добре. Але як прийшло до бунди, то не могли поділитися, бо бунда лиш одна була. Каже Брехач: — То моя бунда! А Побрехач каже:
— То моя бунда! Брехач каже:
— То мені належиться! А Побрехач каже:
— То мені належиться!
Ніяк не можуть бундою поділитися.
— Слухай, камрате,— каже Брехач.— Ходім до пана, я запитаюся, чи тобі належиться, чи мені.
— Бійся бога,— каже Побрехач,— як пана питатися, так він нас зловить?!
— Най ловить, най не ловить, але я хочу тої правди дійти, кому бунда належиться: чи тобі, чи мені? Ідуть вони обоє та й каже Брехач Побрехачеві:
— Ти знову стій тут і слухай добре, а я йду питатися. Як пан скаже, що бунда належить мені, то є моя, а як скаже, що тобі, то буде твоя. . Всувається Брехач до покою. А пан питає:
— Хто там? Ти, Ясю?
— Я, проше пана.
— Що ти хцеш?
— Я хцу доказати байку за того Брехача і Побрехача.
— О со сЬоагі? (Про що йдеться?)
— Проше пана так: вони обидва йшли дорогою і найшли бунду. Кому, прошу пана, належить ця бунда, чи Брехачеві, чи Побрехачеві?
— Таж звісно,— каже пан,— що Побрехачеві, бо збрехати може будь-хто, але побрехати, то головніше, ніж збрехати! Ну, йди спати!
Виходить Брехач з покою до Побрехача і каже:
— Маєш рихт — твоя бунда!
Але вони не хотіли того пана обікрасти, лишень хотіли з пана збитки зробити, аби він трохи пожурився. Де вони йдуть досипляти тої ночі до дня? Ідуть на кухню до того пана, надибають корито, лізуть під нього і там ночують. Пан удосвіта пробудився, дивиться, що його обікрадено, і не знає, як то сталося, що він не чув, коли його обікрали. Встав з ліжка, одягнувся, ходить по покою і дуже сумує. Нарешті входить до кухні і також дуже сумує. А пан мав брата ксьондзом у тім місті. Як учув ксьондз, що брата обікрали, зачав дуже сміятися, що той у покою був і його обікрали. Каже пан сам до себе:
— Боже, боже, не доста того, що мене обікрали, але ще й брат з мене сміється! Коби хто такий найшовся, щоб мого брата так обікрав, як мене, то подарував би половину свого маєтку!
Нараз чує, щось під коритом застукало (а то Брехач і Побрехач). Пан злякався, але Брехач і Побрехач кажуть до нього:
— Не бійтеся, проше пана, нас. Ми вас обікрали, але все те стоїть у вашім городі, можете собі забрати — не пропало нічого. То кажете, що брат-ксьондз сміється з вас, і тому, хто обікрав би його так, як вас, подаруєте половину маєтку... Ми не те що вашого брата обікрадемо, а живцем його сюди принесемо. Довіку не буде вже з вас більше сміятися.
І пішли обов до міста. Брехач пішов до ставу і наловив повен міх раків, а Побрехач купив на три ринські воску, і чекають вони до вечора. Насукали з того воску, може, так із шістсот свічок. Вже й вечір, чекають вони до дванадцятої години. Ідуть до церкви, розбивають двері, входять досередини. Засвітили свічку, потому висипали усіх раків з мішка посеред церкви, кожному ракові — свічку межи клешні і кожна засвічена. Як раки розлізлися по всій церкві, стало видко, хоч мак збирай. Позасвічували світло і перед усіма святими та на престолі. Тоді Брехач убирається так, як ксьондз на службу божу, вилазить на престол і галасує на цілу церкву. Побрехач став собі за двері й чекає, що з того має бути. Виходить ксьондз з покою у двір, бачить світло в церкві. Думає: «Що то значить, що таке світло в церкві? » Вертається до покою, збирається і летить до церкви що має сили. Лишень відтворив двері, а тут рак із свічкою. Ксьондз хреститься (бо колись давно і ксьондзи не знали, що ті раки значать). Скочить раз, а там рак, скочить другий, а там рак — доста того, що власне не було де етати на землю, бо раків повно. Приходить ксьондз до престолу, хреститься, а Брехач каже:
— Я, яко архангел Гавриїл, зісланий від господа бога з святими ангелами за вами, бо ви яко добрий пастир добре нарід научали, і вас господь бог полюбив, і мене зіслав, щоби вас живцем до нього завести. Ідіть, збирайтеся борзенько, бо я тут чекаю на вас з золотим вороком, і будемо відходити в дуже-дуже далеку дорогу.
Приходить ксьондз додому і каже своїй жінці і дітям:
— Мушу вас тепер лишити, бо господь бог полюбив мене за те, що я добре нарід научав. Зіслав святого архангела Гавриїла з святими ангелами і прислав господь бог за мною золотий ворок, аби мене живцем до неба на ложе Авраама занести. Попрощався ксьондз зі своєю жінкою і дітьми, вбрався в усе так, як годиться, і каже жінці:
— Не журіться, я за пару днів буду господа бога умовляти, щоб вас живцем до неба занесли, як мене.
Прибігає ксьондз до церкви. Тоді зліз святий архангел Гавриїл з престолу на землю і наставив золотий ворок від раків, щоб ксьондз туди залазив. Ксьондз залазить у ворок. Святий архангел Гавриїл зав'язав і каже до ксьондза:
— Аби ви були вибачні, бо ми маєм іти через дванадцять мостів до неба — може, де через котрий міст і гуркне, то мусите вибачити!
Брехач розібрався з того, у що був убраний на службу божу. Ввійшов з-за дверей Побрехач, змітають всіх раків докупи, всі свічки погасили. Беруть ксьондза. Брехач за голову, а Побрехач за ноги, і виносять надвір. Лишень винесли, розгойдали та й гримнули раз у церкву, а другий раз через пліт кинули. Так носили через кілька плотів аж поки дійшли до того пана, ксьондзового брата. Ще раз перекинули ксьондза через паркан, перелізли й самі. Беруть ворок і несуть до двору. А перед двором росла липа тонка та висока. Виліз Побрехач на самий верх тої липи. Як дістався верха, пригнув його аж до самої землі. Тоді взяли ксьондза, прив'язали догори ногами, а вдолину головою до того верха. Як пустили, як той верх фівкнув догори тим ксьондзом, а ксьондз каже:
— Ух!
Гадав, що вже у небі. А липа то догори, то вдолину. Думає ксьондз: «Мусив я бути грішний, що гадають наді мною, що робити, чи пустити до неба, чи не пустити».
Брехач з Побрехачем посідали собі під липу і чекають, поки пан устане. Аж ось пан устав, виходить надвір, дивиться, сидять вони оба під липою, а ксьондза нема. Питається пан:
— Ви казали, що мого брата принесете живцем до мене, де ж він? А вони кажуть:
— Дивись, пане, ваш брат-ксьондз на вашій липі. Пан дивиться вгору, а на липі мішок.
— А де ти, брате? — каже пан.
— Яв небі,— каже ксьондз.
— Та де ж ти в небі, коли ти на моїй липі.
— Ий, брате, бійся бога, спусти мене з сеї липи.
— А видиш, брате, як мене обікрали, ти сміявся, аж по підлозі качався. А найшлися такі, що тебе не те аби обікрали, але живцем до мене занесли.
Тоді виліз Побрехач на липу, пригнув верх до землі з тим міхом, що в нім ксьондз був. Відв'язав міх, а потому випустив ксьондза.
Каже пан:
— Видиш, брате, не смійся з мене, бо то сміх чоловіка побиває.
Тепер каже ксьондз до свого брата:
— Якщо б тобі яка пригода сталася, то я з тебе не буду сміятися, а ти щоб з моєї пригоди також не тішився, бо колись будемо рахунок з того здавати.
— Розкажи-но, Ясю, які байки! — каже пан.
— Проше пана, та якої панові буду оповідати?
— Якої вмієш.
— Було то, проше пана, так: жили собі Брехач і По-брехач, і прийшли вони до пана, наприклад, так, якби до вас, та й той Брехач зняв зі стіни люстро та й каже Побрехачеві у вікно: «На!» А той не обзивається. Потому узяв образ, зняв зі стіни і каже: «На!» — і вже образ надворі. Каже той Брехач до пана: «Проше пана, чи пан сховали ключик від каси, що мають там у кухні, у покою?» А пан каже: «Іди-но там 8Іе рораіхг (подивися) чи я замкнув, чи ні?» Пішов Брехач до кута, надибав касу і каже: «На!» — і каса вже надворі. Доста того, що викрав усе, лишень пана лишив у ліжку самого, а в покоях хоч свищи.
Каже пан до Яся:
— Ти іншої не вмієш, лишень за Брехача і Побрехача казати?
— А якої буду, проше пана, оповідати?
— Як ти не знаєш іншої, то йди собі спати. Виходить Брехач з покою, іде до Побрехача, свого камрата, що йому все подавав крізь вікно, забирають все, що накрали, й ідуть в город тим ділитися. Переділили все — вийшло добре. Але як прийшло до бунди, то не могли поділитися, бо бунда лиш одна була. Каже Брехач: — То моя бунда! А Побрехач каже:
— То моя бунда! Брехач каже:
— То мені належиться! А Побрехач каже:
— То мені належиться!
Ніяк не можуть бундою поділитися.
— Слухай, камрате,— каже Брехач.— Ходім до пана, я запитаюся, чи тобі належиться, чи мені.
— Бійся бога,— каже Побрехач,— як пана питатися, так він нас зловить?!
— Най ловить, най не ловить, але я хочу тої правди дійти, кому бунда належиться: чи тобі, чи мені? Ідуть вони обоє та й каже Брехач Побрехачеві:
— Ти знову стій тут і слухай добре, а я йду питатися. Як пан скаже, що бунда належить мені, то є моя, а як скаже, що тобі, то буде твоя. . Всувається Брехач до покою. А пан питає:
— Хто там? Ти, Ясю?
— Я, проше пана.
— Що ти хцеш?
— Я хцу доказати байку за того Брехача і Побрехача.
— О со сЬоагі? (Про що йдеться?)
— Проше пана так: вони обидва йшли дорогою і найшли бунду. Кому, прошу пана, належить ця бунда, чи Брехачеві, чи Побрехачеві?
— Таж звісно,— каже пан,— що Побрехачеві, бо збрехати може будь-хто, але побрехати, то головніше, ніж збрехати! Ну, йди спати!
Виходить Брехач з покою до Побрехача і каже:
— Маєш рихт — твоя бунда!
Але вони не хотіли того пана обікрасти, лишень хотіли з пана збитки зробити, аби він трохи пожурився. Де вони йдуть досипляти тої ночі до дня? Ідуть на кухню до того пана, надибають корито, лізуть під нього і там ночують. Пан удосвіта пробудився, дивиться, що його обікрадено, і не знає, як то сталося, що він не чув, коли його обікрали. Встав з ліжка, одягнувся, ходить по покою і дуже сумує. Нарешті входить до кухні і також дуже сумує. А пан мав брата ксьондзом у тім місті. Як учув ксьондз, що брата обікрали, зачав дуже сміятися, що той у покою був і його обікрали. Каже пан сам до себе:
— Боже, боже, не доста того, що мене обікрали, але ще й брат з мене сміється! Коби хто такий найшовся, щоб мого брата так обікрав, як мене, то подарував би половину свого маєтку!
Нараз чує, щось під коритом застукало (а то Брехач і Побрехач). Пан злякався, але Брехач і Побрехач кажуть до нього:
— Не бійтеся, проше пана, нас. Ми вас обікрали, але все те стоїть у вашім городі, можете собі забрати — не пропало нічого. То кажете, що брат-ксьондз сміється з вас, і тому, хто обікрав би його так, як вас, подаруєте половину маєтку... Ми не те що вашого брата обікрадемо, а живцем його сюди принесемо. Довіку не буде вже з вас більше сміятися.
І пішли обов до міста. Брехач пішов до ставу і наловив повен міх раків, а Побрехач купив на три ринські воску, і чекають вони до вечора. Насукали з того воску, може, так із шістсот свічок. Вже й вечір, чекають вони до дванадцятої години. Ідуть до церкви, розбивають двері, входять досередини. Засвітили свічку, потому висипали усіх раків з мішка посеред церкви, кожному ракові — свічку межи клешні і кожна засвічена. Як раки розлізлися по всій церкві, стало видко, хоч мак збирай. Позасвічували світло і перед усіма святими та на престолі. Тоді Брехач убирається так, як ксьондз на службу божу, вилазить на престол і галасує на цілу церкву. Побрехач став собі за двері й чекає, що з того має бути. Виходить ксьондз з покою у двір, бачить світло в церкві. Думає: «Що то значить, що таке світло в церкві? » Вертається до покою, збирається і летить до церкви що має сили. Лишень відтворив двері, а тут рак із свічкою. Ксьондз хреститься (бо колись давно і ксьондзи не знали, що ті раки значать). Скочить раз, а там рак, скочить другий, а там рак — доста того, що власне не було де етати на землю, бо раків повно. Приходить ксьондз до престолу, хреститься, а Брехач каже:
— Я, яко архангел Гавриїл, зісланий від господа бога з святими ангелами за вами, бо ви яко добрий пастир добре нарід научали, і вас господь бог полюбив, і мене зіслав, щоби вас живцем до нього завести. Ідіть, збирайтеся борзенько, бо я тут чекаю на вас з золотим вороком, і будемо відходити в дуже-дуже далеку дорогу.
Приходить ксьондз додому і каже своїй жінці і дітям:
— Мушу вас тепер лишити, бо господь бог полюбив мене за те, що я добре нарід научав. Зіслав святого архангела Гавриїла з святими ангелами і прислав господь бог за мною золотий ворок, аби мене живцем до неба на ложе Авраама занести. Попрощався ксьондз зі своєю жінкою і дітьми, вбрався в усе так, як годиться, і каже жінці:
— Не журіться, я за пару днів буду господа бога умовляти, щоб вас живцем до неба занесли, як мене.
Прибігає ксьондз до церкви. Тоді зліз святий архангел Гавриїл з престолу на землю і наставив золотий ворок від раків, щоб ксьондз туди залазив. Ксьондз залазить у ворок. Святий архангел Гавриїл зав'язав і каже до ксьондза:
— Аби ви були вибачні, бо ми маєм іти через дванадцять мостів до неба — може, де через котрий міст і гуркне, то мусите вибачити!
Брехач розібрався з того, у що був убраний на службу божу. Ввійшов з-за дверей Побрехач, змітають всіх раків докупи, всі свічки погасили. Беруть ксьондза. Брехач за голову, а Побрехач за ноги, і виносять надвір. Лишень винесли, розгойдали та й гримнули раз у церкву, а другий раз через пліт кинули. Так носили через кілька плотів аж поки дійшли до того пана, ксьондзового брата. Ще раз перекинули ксьондза через паркан, перелізли й самі. Беруть ворок і несуть до двору. А перед двором росла липа тонка та висока. Виліз Побрехач на самий верх тої липи. Як дістався верха, пригнув його аж до самої землі. Тоді взяли ксьондза, прив'язали догори ногами, а вдолину головою до того верха. Як пустили, як той верх фівкнув догори тим ксьондзом, а ксьондз каже:
— Ух!
Гадав, що вже у небі. А липа то догори, то вдолину. Думає ксьондз: «Мусив я бути грішний, що гадають наді мною, що робити, чи пустити до неба, чи не пустити».
Брехач з Побрехачем посідали собі під липу і чекають, поки пан устане. Аж ось пан устав, виходить надвір, дивиться, сидять вони оба під липою, а ксьондза нема. Питається пан:
— Ви казали, що мого брата принесете живцем до мене, де ж він? А вони кажуть:
— Дивись, пане, ваш брат-ксьондз на вашій липі. Пан дивиться вгору, а на липі мішок.
— А де ти, брате? — каже пан.
— Яв небі,— каже ксьондз.
— Та де ж ти в небі, коли ти на моїй липі.
— Ий, брате, бійся бога, спусти мене з сеї липи.
— А видиш, брате, як мене обікрали, ти сміявся, аж по підлозі качався. А найшлися такі, що тебе не те аби обікрали, але живцем до мене занесли.
Тоді виліз Побрехач на липу, пригнув верх до землі з тим міхом, що в нім ксьондз був. Відв'язав міх, а потому випустив ксьондза.
Каже пан:
— Видиш, брате, не смійся з мене, бо то сміх чоловіка побиває.
Тепер каже ксьондз до свого брата:
— Якщо б тобі яка пригода сталася, то я з тебе не буду сміятися, а ти щоб з моєї пригоди також не тішився, бо колись будемо рахунок з того здавати.