Як вільха коня купувала

Скачати   Роздрукувати

 ( 82)
    Як вільха коня купувала
    Жили собі чоловік та жінка, і були вони дуже бідні. Не було у їх ні хати, ні повітчини, нічого. От жінка все й гризе голову чоловікові, все й гризе:
    — Давай-таки, чоловіче, хоч яку-небудь хату напнем. Сяк-так та й буде в нас своя хата.
    Пішов чоловік на заробітки, приніс трохи грошей, почали вони строїти хату. Хоч воно й на хату не було похоже, а все ж таки в своїй жили.
    Тепер жінка знову починає чоловікові голову гризти:
    — Напни, чоловіче, хоч яку-небудь повітчину, щоб таки й ми були похожі на хазяїнів. Постав хоч сохи та напни верх, може, нам доля таки що-небудь пошле.
    — Придумай ще що! — каже чоловік.
    — Не одному-таки доля посилала! Ну, а може, нам і пошле,— каже жінка.
    Сяк-так та й нап'яв чоловік повітчину. Покликав жінку та й каже:
    — Ну що ж, повітка як повітка. Нехай тепер тобі доля посилає, що вона тобі пошле!
    — Ну, та вже чи пошле, чи ні, а повітчина є,— каже жінка. Так вони побалакали та й пішли в хату вечерять. На другий день встала жінка раненько та й побігла в повітчину подивитися, чи нічого доля їм не послала. Туди,— аж там стоїть коняка.
    — А що, не казала я тобі, що доля щось пошле нам?
    — Балакай, дурна! Яка там доля?! Голодна чиясь коняка ходила та й зайшла в повітчину, думала, що жолоб там стоїть та поживиться чим.
    — Ну, вже чия не є, а нам доля послала. Поведи її зараз у ярмарок.
    Взяв чоловік ту коняку, взяв хліба собі в торбу та й повів її у ярмарок.
    Іде та й іде, іде та й іде та й дійшов до лісу.
    — Куди ж його тут, — каже. — Чи піти лісом, а чи другу дорогу пошукати? Е, що там не буде — піду лісом.
    От іде він лісом. Слухає, аж вільха рипить. «А,— думає собі чоловік,— це вона коняку купить хоче». А вільха все.
показати повністю
    — Ри-и-ип-рип! Ри-и-ип-рип!
    — Купуєш?
    — Ри-и-ип-рип!
    — Двадцять п'ять?
    — Ри-и-ип-рип!
    — Підождать?
    — Ри-и-ип-рип!
    — До неділі? Ну, добре,— каже чоловік.— Тоді я її прив'яжу отут коло ясенка, а в неділю прийду за грішми.
    Покинув він ту коняку в лісі, а сам приходить додому і без коняки, і без грошей.
    От жінка як побачила, що він іде сам:
    — Бач, таки й послала нам доля! Продав коняку та й будуть гроші такі, як і в других людей. Ну що, продав?
    — Продав.
    — А ярмарок великий?
    — Та я його і не бачив
    — Оце гарно! А де ж ти коняку продавав? А за скільки?
    — Та ну, от уже і напала! Продав я її в лісі на борг.
    — Тьфу на тебе, дурний чоловіче! Да ж таки видано, щоб коняку на борг продавать?!
    — У неділю піду за грішми.
    — Ну кому ж ти хоч продав?
    — Та я ж таки тобі кажу — в лісі. Іду ото я лісом, аж слухаю — вільха. «Ри-и-ип-рип!» — Пита мене, чи продаю. Ну, от я сторгувався та й продав її. Тільки вона попросила підождати до неділі.
    От діждали вони неділі. Устає чоловік рано та й іде до вільхи получати гроші. Прийшов, а вільха вп'ять:
    — Ри-и-ип-рип!
    — Що? Нема?
    — Ри-и-ип-рип!
    — Підождать?
    — Рп-и-ип-рип!
    — До неділі?
    Пішов чоловік оп'ять ні з чим додому. Приходе додому, жінка його вп'ять напорола.
    — Оце,— каже,— тільки ти мені в неділю не принесеш грошей, так я тобі й очі повидираю!
    От діждав чоловік неділі та й пішов вп'ять до вільхи правити гроші. Приходить, а вільха тільки:
    — Ри-и-ип-рип!
    — Що? Нема?!
    — Ри-и-ип-рип!
    — Підождать?
    — Ри-и-ип-рип!
    — До неділі? Е, ні! — каже чоловік.— Я й так довго ждав. Та я з тебе й шкуру здеру, як ти грошей не віддаси зараз.
    Вирізав кийок та й давай вільху лупити.
    — А що, оддаси?! А що, оддаси?! Я й так довго ждав! Пооббивав уже всю кору внизу, а далі як лусне по вершку, а відтіль щось як гупне!
    «Що за диво?» — дума чоловік. Оглянувся, коли бочонок лежить. Він туди, коли там повно червінців.
    Взяв він той бочонок, приніс додому та й каже жінці:
    — Оце й так! Оце й заплатила! Оце й послала тобі доля...