Як Іван оженився на дочці царя поганина
— То я був,— каже Іван.
— Куди ви йдете? — питає Сучикамінь.
— Ідемо до царя в гості.
— Беріть і мене з собою. Чи буде там для мене якась робота?
— Буде, буде. Ходімо разом,— дав згоду Іван. Ідуть уже вони втрьох. Ідуть, ідуть, бачать — тече річка. А чоловік ліг серед ріки, і вся вода тече йому в рот, а він кричить, що пити хоче. Ці стали і дивуються: як то так, стільки води тече, а він п'є і кричить, що ще пити хоче. А той Перепийвода говорить:
— Що ви дивуєтесь? Я нічого не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли. Іван каже:
— То я був.
— Куди йдете? — питає Перепийвода.
— До царя в гості.
— Беріть і мене з собою. Чи буде там що пити?
— Буде, буде. Ходи лише з нами. Прийшли вони на одну поляну. А там стоїть чоловік з луком і цілиться далеко в гору. Каже Іван:
— Що ти робиш, чоловіче? А то був Далекогляд і каже: — Ось там на горі стоїть дуб, а на дубові сидить муха, і хочу вибити їй око.
А ті четверо стоять і дивуються, бо вони й дуба не видять на горі, а не те щоб й муху бачити на дубові.
— Що вам так дивно? — каже Далекогляд.— А я і не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли, і не чув.
— То я був,— каже Іван.
— Де йдете? — питає Далекогляд.
— Ідемо до царя в гості.
— Беріть і мене. Чи буде там що стріляти?
— Буде. Ну, ходімо разом.
Ідуть вони вже вп'ятьох. Зайшли межи гори, а там чоловік з гори на гору ступає. А вони очам своїм не вірять:
як то чоловік може ступати з гори на гору. А той Перескачгора каже:
— Що ви дивуєтесь? А я не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, вовки коня з'їли, а він і не чув.
— То я був,— каже Іван.
— Де йдете? — цікавиться Перескачгора.
— До царя в гості.
— Якщо там треба буде мене, то я йду з вами.
— Аякже, ходімо разом.
Зібралися вони і йдуть ушістьох. Приходять до одного села, а там чоловік у шубі й шапці несе дрова у хащу в зав'язці і кричить, що він змерз. А пі шестеро зупинились і аж роти порозкривали з дива, що так тепло, а той у шубі, шапці несе в'язанку дров і кричить, що йому холодно.
— Що ви дивуєтесь? — каже Мороз.— Я зовсім не дивуюсь, що чоловік прив'язав до ноги коня, заспав, вовки коня з'їли, а він і не чув.
— То я був,— каже Іван.
Зібралися вони і йдуть усі семеро разом. Недалеко від того міста, в якому жив цар, на дорозі бачать цілі купи мурашок, ті так кусають одні других, що й самі не розуміють, хто кого. Іван узяв шаблю і розігнав їх, щоб не кусалися і щоб ніхто не дотоптав їх. Вони перелякалися і перестали кусатися. Тоді прийшла до Івана старша мурашка і каже:
— Ти мені порядок навів, і я буду тобі в пригоді. На одну лапку, коли тобі буде треба, потряси нею, і я з'явлюся.
Іван узяв лапку, поклав у кишеню і далі йде з своїми товаришами. На дорозі бачать цілі рої бджіл, які так кусаються, що не розуміють, хто кого. Іван узяв шаблю, порозгортав їх сюди-туди, в один бік, другий бік. Бджоли налякалися, розлетілися і перестали гоистися. Тоді приходить до Івана матка і каже:
— Візьми моє крильце. Коли тобі біда буде, запали, і я стану в пригоді.
Узяв Іван крильце, поклав у кишеню, і йдуть далі. Приходять близько до міста, в якому живе цар Поганин, а там нарізано волів, корів, овець. Уся дорога закладена м'ясом. Тоді Землеїд каже:
— Який я голоден! — І став кидати в рот м'ясо, як галушки, і тільки проковтує. Усе поїв і кричить: «Голоден!»
Пройшли трохи далі, а там уся дорога закладена бочками з вином. Перепийвода кричить:
— Я пити хочу!
І як візьме бочку в руки, то лиш переверне, як кружку,— і вина нема. І так він усе вино випив, і звільнив дорогу від бочок.
Прийшли вони до царя. А цар такий сердитий, що іскри з нього летять вогняні. Каже Іванові:
— Раз ти прийшов до мене в гості доньку сватати, треба завдання виконати. Там і там, у такій то державі є живуща вода. Посилай ти свого слугу, а я свою служницю. Якщо твій слуга скоріше принесе води, то ти мені голову зрубаєш і будеш царем, а якщо моя служниця скоріше принесе, то я тобі відрубаю голову і не будеш моїм зятем.
А в того царя служницею була баба Повітруля. Цар дає пивник Іванові й Повітрулі і каже:
— Ідіть по воду!
Іван звернувся до Перескачгори:
— Іди і принеси води, і щоб тут швидше був, ніж баба Повітруля.
І побігли. Повітруля собі, а Перескачгора собі, хто скоріше. Повітруля знала, де криниця, а Перескачгора ні, і він ішов позаду неї, і вона його все випереджала. І так сталося, що Повітруля набрала живущої води і вже вертається назад, а Перескачгора іще лише доходить до криниці. Іван говорить Далекоглядові:
— Ану подивися, хто перший буде: Повітруля чи Перескачгора?
Той подивився і каже:
— Повітруля вже вернулася з водою, а наш цімбора лиш наближається до криниці, йому ще довго треба йти.
— Пропали ми всі,— каже Іван. Але Перескачгора як зустрівся з Повітрулею, схопив її за руку, потиснув сильно, і вона випустила пивник з водою. Він узяв його, а порожній дав їй і пустив її. Повітруля з порожнім знову побігла по воду. Як увидів Перескачгора, що має час, сів трохи відпочити і заспав собі, поклавши під голову кістку, щоб довго не спав, бо буде колоти. Іван каже Далекоглядові:
— Ану, ще раз подивися, де наш цімбора. Чому його ще нема?
Дивиться той, а Повітруля вже з другим пивником вернулася, з Перескачгора спить.
— Аж тепер ми пропадемо всі,— каже Іван. Тоді Далекогляд бере свій лук і хоче стріляти. Каже:
— Я виб'ю йому з-під голови кістку. Вона стрясе його головою, і він пробудиться. Іван каже:
— Протри собі очі, бо не увидиш кістку і вистрілиш йому в голову.
Той протер очі й говорить:
— Е, тепер я бачу, що є в кістці всередині. Як прицілився Далекогляд і як стрілив, то прямо в кістку попав. Кістка вискочила з-під голови. Перескачгора прохопився, узяв пивник з живущою водою і бігом за Повітрулею. Біжить, доганяє Повітрулю уже близько коло царського палацу. Тут як штовхне бабу, пивник вискочив з рук і розбився, й вода виллялася. Перескачгора забігав в палац і кладе пивник цареві на стіл. Тоді цар іще більше розсердився і придумав нове завдання. Змішав докупи пшеницю, овес, жито, гречку і говорить Іванові:
— Коли ти такий мудрий, то за день розбери все це окремо, щоб був міх пшениці, вівса, жита, гречки.
Іван подивився на те і думає собі: «Це не за день, а семеро їх і за місяць не розберуть». Тоді згадав він за мурашчину ніжку. Витяг Ті з кишені, потряс нею, і перед ним з'явилася старша мурашка, і каже:
— Що хочеш, пресвітлий царю, яку допомогу?
— Бачиш, цар Поганин усе зерно змішав докупи, а треба розібрати кожне окремо і скласти в мішки.
Старша мурашка як зацвіркоче по-своєму — в ту мить посходилися мурашки. Вона поділила їх на групи, дала їм наказ носити в один міх пшеницю, в другий — жито, в третій — овес і в четвертий — гречку. Всі мурашки зразу приступили до роботи. За дві години наказ був виконаний, все було готове.
Пішов Іван до царя і каже:
— Пресвітлий царю, все зроблено так, як ти велів. Цар подивився і аж очам своїм не вірить. Робота була виконана точно і в дуже короткий строк. Цар серйозно став думати над тим, як знищити Івана і його товаришів. У царя була дача, зроблена з самого заліза. Він розпорядився покласти там постелі і каже:
— Нині йдіть спати, а завтра будемо говорити. Іван і його друзі полягали спати, а цар дав наказ обкласти з усіх боків ту дачу дровами і запалити, щоб там вони згоріли.
Так то й було зроблено. Дрова почали горіти, залізо
стало нагріватися, пекти. Іван проснувся і кричить:
— Горимо!
Усі повставали. А той Мороз, що ніс дрова в хащу, спить собі. Йому якраз добре. Будять і його:
— Вставай, діду, горимо!
Дідо встав, вивернув на собі шубу, й повіяло прохолодою, стало всім нормально. А ті, що клали вогонь почали мерзнути і всі позамерзали.
Вранці цар Поганин каже служниці:
— Іди та вибери з тої дачі попіл, бо з тих сватачів майже лише попіл лишився.
Приходить служниця, відкриває двері, а вони всі живі, а слуги померзли. На стінах мороз натягнув іній. Прибігає служниця до царя й каже:
— Ті не згоріли, вони живі, а померзли ваші слуги, бо там усе в льоду.
Тоді цар підібрав десять дівок: волосся, очі, ніс, брови, плаття — все було однакове. Покликав Івана і каже:
— Тут десять дівок. Упізнай, котра моя донька, вибери її, і буде твоя.
Іван зажурився. «Аж тепер моя голова полетить з плеч»,— думає собі. Але згадав бджолу і її крило. Вийшов на двір, вийняв з кишені крило, запалив його. Тут прилітає бджола і каже:
— Яке горе маєш, пресвітлий царю?
— Шість бід переніс, а сьому біду без твоєї допомоги не зможу. Треба узнати, котра царська донька, бо є десять дівчат і всі однакові.
— Добре,— каже бджола,— Неси мене в кімнату. Котра буде царська дочка, я сяду їй на ніс. Вона буде рукою махати, а ти бери і веди її геть.
Заходить Іван до палацу. Залітає бджола, крутиться довкола принцеси, крутиться і сідає на ніс. А принцеса не змахує рукою. Тоді бджола прилетіла до Івана й каже: — За тебе і я мушу пропадати, бо сяду принцесі на ніс і вжалю її. Вона тоді змахне рукою, і впізнаєш, котра царська дочка.
Бджола полетіла, сіла принцесі на ніс і вкусила її. Та вхопилася рукою за ніс. Іван узяв принцесу за руку і витяг її з межи інших дівчат. Тоді цар скрикнув:
— Раз ти такий мудрий, залишайся царем, а мені відрубай голову.
Іван узяв шаблю і як махнув, то голова в один бік полетіла, а тіло в другий. Принцеса як не вертілася, як не крутилася, а не могла сховатися ніде з опухлим носом.
Селянський син Іван пішов за своїм вітцем, матір'ю, братами і сестрами, привів їх у царський палац, зробили велике весілля і там усі собі жили разом.
— Куди ви йдете? — питає Сучикамінь.
— Ідемо до царя в гості.
— Беріть і мене з собою. Чи буде там для мене якась робота?
— Буде, буде. Ходімо разом,— дав згоду Іван. Ідуть уже вони втрьох. Ідуть, ідуть, бачать — тече річка. А чоловік ліг серед ріки, і вся вода тече йому в рот, а він кричить, що пити хоче. Ці стали і дивуються: як то так, стільки води тече, а він п'є і кричить, що ще пити хоче. А той Перепийвода говорить:
— Що ви дивуєтесь? Я нічого не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли. Іван каже:
— То я був.
— Куди йдете? — питає Перепийвода.
— До царя в гості.
— Беріть і мене з собою. Чи буде там що пити?
— Буде, буде. Ходи лише з нами. Прийшли вони на одну поляну. А там стоїть чоловік з луком і цілиться далеко в гору. Каже Іван:
— Що ти робиш, чоловіче? А то був Далекогляд і каже: — Ось там на горі стоїть дуб, а на дубові сидить муха, і хочу вибити їй око.
А ті четверо стоять і дивуються, бо вони й дуба не видять на горі, а не те щоб й муху бачити на дубові.
— Що вам так дивно? — каже Далекогляд.— А я і не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли, і не чув.
— То я був,— каже Іван.
— Де йдете? — питає Далекогляд.
— Ідемо до царя в гості.
— Беріть і мене. Чи буде там що стріляти?
— Буде. Ну, ходімо разом.
Ідуть вони вже вп'ятьох. Зайшли межи гори, а там чоловік з гори на гору ступає. А вони очам своїм не вірять:
як то чоловік може ступати з гори на гору. А той Перескачгора каже:
— Що ви дивуєтесь? А я не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, вовки коня з'їли, а він і не чув.
— То я був,— каже Іван.
— Де йдете? — цікавиться Перескачгора.
— До царя в гості.
— Якщо там треба буде мене, то я йду з вами.
— Аякже, ходімо разом.
Зібралися вони і йдуть ушістьох. Приходять до одного села, а там чоловік у шубі й шапці несе дрова у хащу в зав'язці і кричить, що він змерз. А пі шестеро зупинились і аж роти порозкривали з дива, що так тепло, а той у шубі, шапці несе в'язанку дров і кричить, що йому холодно.
— Що ви дивуєтесь? — каже Мороз.— Я зовсім не дивуюсь, що чоловік прив'язав до ноги коня, заспав, вовки коня з'їли, а він і не чув.
— То я був,— каже Іван.
Зібралися вони і йдуть усі семеро разом. Недалеко від того міста, в якому жив цар, на дорозі бачать цілі купи мурашок, ті так кусають одні других, що й самі не розуміють, хто кого. Іван узяв шаблю і розігнав їх, щоб не кусалися і щоб ніхто не дотоптав їх. Вони перелякалися і перестали кусатися. Тоді прийшла до Івана старша мурашка і каже:
— Ти мені порядок навів, і я буду тобі в пригоді. На одну лапку, коли тобі буде треба, потряси нею, і я з'явлюся.
Іван узяв лапку, поклав у кишеню і далі йде з своїми товаришами. На дорозі бачать цілі рої бджіл, які так кусаються, що не розуміють, хто кого. Іван узяв шаблю, порозгортав їх сюди-туди, в один бік, другий бік. Бджоли налякалися, розлетілися і перестали гоистися. Тоді приходить до Івана матка і каже:
— Візьми моє крильце. Коли тобі біда буде, запали, і я стану в пригоді.
Узяв Іван крильце, поклав у кишеню, і йдуть далі. Приходять близько до міста, в якому живе цар Поганин, а там нарізано волів, корів, овець. Уся дорога закладена м'ясом. Тоді Землеїд каже:
— Який я голоден! — І став кидати в рот м'ясо, як галушки, і тільки проковтує. Усе поїв і кричить: «Голоден!»
Пройшли трохи далі, а там уся дорога закладена бочками з вином. Перепийвода кричить:
— Я пити хочу!
І як візьме бочку в руки, то лиш переверне, як кружку,— і вина нема. І так він усе вино випив, і звільнив дорогу від бочок.
Прийшли вони до царя. А цар такий сердитий, що іскри з нього летять вогняні. Каже Іванові:
— Раз ти прийшов до мене в гості доньку сватати, треба завдання виконати. Там і там, у такій то державі є живуща вода. Посилай ти свого слугу, а я свою служницю. Якщо твій слуга скоріше принесе води, то ти мені голову зрубаєш і будеш царем, а якщо моя служниця скоріше принесе, то я тобі відрубаю голову і не будеш моїм зятем.
А в того царя служницею була баба Повітруля. Цар дає пивник Іванові й Повітрулі і каже:
— Ідіть по воду!
Іван звернувся до Перескачгори:
— Іди і принеси води, і щоб тут швидше був, ніж баба Повітруля.
І побігли. Повітруля собі, а Перескачгора собі, хто скоріше. Повітруля знала, де криниця, а Перескачгора ні, і він ішов позаду неї, і вона його все випереджала. І так сталося, що Повітруля набрала живущої води і вже вертається назад, а Перескачгора іще лише доходить до криниці. Іван говорить Далекоглядові:
— Ану подивися, хто перший буде: Повітруля чи Перескачгора?
Той подивився і каже:
— Повітруля вже вернулася з водою, а наш цімбора лиш наближається до криниці, йому ще довго треба йти.
— Пропали ми всі,— каже Іван. Але Перескачгора як зустрівся з Повітрулею, схопив її за руку, потиснув сильно, і вона випустила пивник з водою. Він узяв його, а порожній дав їй і пустив її. Повітруля з порожнім знову побігла по воду. Як увидів Перескачгора, що має час, сів трохи відпочити і заспав собі, поклавши під голову кістку, щоб довго не спав, бо буде колоти. Іван каже Далекоглядові:
— Ану, ще раз подивися, де наш цімбора. Чому його ще нема?
Дивиться той, а Повітруля вже з другим пивником вернулася, з Перескачгора спить.
— Аж тепер ми пропадемо всі,— каже Іван. Тоді Далекогляд бере свій лук і хоче стріляти. Каже:
— Я виб'ю йому з-під голови кістку. Вона стрясе його головою, і він пробудиться. Іван каже:
— Протри собі очі, бо не увидиш кістку і вистрілиш йому в голову.
Той протер очі й говорить:
— Е, тепер я бачу, що є в кістці всередині. Як прицілився Далекогляд і як стрілив, то прямо в кістку попав. Кістка вискочила з-під голови. Перескачгора прохопився, узяв пивник з живущою водою і бігом за Повітрулею. Біжить, доганяє Повітрулю уже близько коло царського палацу. Тут як штовхне бабу, пивник вискочив з рук і розбився, й вода виллялася. Перескачгора забігав в палац і кладе пивник цареві на стіл. Тоді цар іще більше розсердився і придумав нове завдання. Змішав докупи пшеницю, овес, жито, гречку і говорить Іванові:
— Коли ти такий мудрий, то за день розбери все це окремо, щоб був міх пшениці, вівса, жита, гречки.
Іван подивився на те і думає собі: «Це не за день, а семеро їх і за місяць не розберуть». Тоді згадав він за мурашчину ніжку. Витяг Ті з кишені, потряс нею, і перед ним з'явилася старша мурашка, і каже:
— Що хочеш, пресвітлий царю, яку допомогу?
— Бачиш, цар Поганин усе зерно змішав докупи, а треба розібрати кожне окремо і скласти в мішки.
Старша мурашка як зацвіркоче по-своєму — в ту мить посходилися мурашки. Вона поділила їх на групи, дала їм наказ носити в один міх пшеницю, в другий — жито, в третій — овес і в четвертий — гречку. Всі мурашки зразу приступили до роботи. За дві години наказ був виконаний, все було готове.
Пішов Іван до царя і каже:
— Пресвітлий царю, все зроблено так, як ти велів. Цар подивився і аж очам своїм не вірить. Робота була виконана точно і в дуже короткий строк. Цар серйозно став думати над тим, як знищити Івана і його товаришів. У царя була дача, зроблена з самого заліза. Він розпорядився покласти там постелі і каже:
— Нині йдіть спати, а завтра будемо говорити. Іван і його друзі полягали спати, а цар дав наказ обкласти з усіх боків ту дачу дровами і запалити, щоб там вони згоріли.
Так то й було зроблено. Дрова почали горіти, залізо
стало нагріватися, пекти. Іван проснувся і кричить:
— Горимо!
Усі повставали. А той Мороз, що ніс дрова в хащу, спить собі. Йому якраз добре. Будять і його:
— Вставай, діду, горимо!
Дідо встав, вивернув на собі шубу, й повіяло прохолодою, стало всім нормально. А ті, що клали вогонь почали мерзнути і всі позамерзали.
Вранці цар Поганин каже служниці:
— Іди та вибери з тої дачі попіл, бо з тих сватачів майже лише попіл лишився.
Приходить служниця, відкриває двері, а вони всі живі, а слуги померзли. На стінах мороз натягнув іній. Прибігає служниця до царя й каже:
— Ті не згоріли, вони живі, а померзли ваші слуги, бо там усе в льоду.
Тоді цар підібрав десять дівок: волосся, очі, ніс, брови, плаття — все було однакове. Покликав Івана і каже:
— Тут десять дівок. Упізнай, котра моя донька, вибери її, і буде твоя.
Іван зажурився. «Аж тепер моя голова полетить з плеч»,— думає собі. Але згадав бджолу і її крило. Вийшов на двір, вийняв з кишені крило, запалив його. Тут прилітає бджола і каже:
— Яке горе маєш, пресвітлий царю?
— Шість бід переніс, а сьому біду без твоєї допомоги не зможу. Треба узнати, котра царська донька, бо є десять дівчат і всі однакові.
— Добре,— каже бджола,— Неси мене в кімнату. Котра буде царська дочка, я сяду їй на ніс. Вона буде рукою махати, а ти бери і веди її геть.
Заходить Іван до палацу. Залітає бджола, крутиться довкола принцеси, крутиться і сідає на ніс. А принцеса не змахує рукою. Тоді бджола прилетіла до Івана й каже: — За тебе і я мушу пропадати, бо сяду принцесі на ніс і вжалю її. Вона тоді змахне рукою, і впізнаєш, котра царська дочка.
Бджола полетіла, сіла принцесі на ніс і вкусила її. Та вхопилася рукою за ніс. Іван узяв принцесу за руку і витяг її з межи інших дівчат. Тоді цар скрикнув:
— Раз ти такий мудрий, залишайся царем, а мені відрубай голову.
Іван узяв шаблю і як махнув, то голова в один бік полетіла, а тіло в другий. Принцеса як не вертілася, як не крутилася, а не могла сховатися ніде з опухлим носом.
Селянський син Іван пішов за своїм вітцем, матір'ю, братами і сестрами, привів їх у царський палац, зробили велике весілля і там усі собі жили разом.