Як Іван оженився на дочці царя поганина

Скачати   Роздрукувати

 ( 20)
    Як Іван оженився на дочці царя поганина Жив-був, де не був, один бідний чоловік та мав багато дітей. Один підріс і каже:
    — Няньку, я піду служити. Якщо нічого не заслужу, то хоч сам прокормлюся.
    Приготували йому їсти, і пішов у путь-дорогу. Іде та й іде. Де бачить заможних господарів, проситься, аби його найняли на роботу, але ніхто не бере. Так прийшов він до царя і найнявся служити. Куди його посилали, всюди чесно працював. А в того царя був син, що вже треба йому було женитися. Цар каже:
    — Сине, пора женитися.
    А царський син полюбив собі дівку сусідського царя Поганина. Але вона не любила царського сина, бо був, як кажуть, прибитий міхом з-за вугла, якийсь не до людей. Цар пише листа царю Поганину, щоби за його сина віддав доньку. Поганин пише царському синові:
    — Прийди до мене в гості, але з такою умовою: що буде наготовлено, щоб усе поїв, усе випив, і яке тобі завдання дам, щоб ти його виконав. Тоді я віддам за тебе свою доньку.
    Прочитав листа царевич і розказав слузі, як цімборові, про все, що там було написано. Каже:
    — Я не йду до Поганина, бо той мені голову зрубає. Іван-слуга подумав собі: «Іду я сам, а може, мені вдасться видурити від царя доньку». Іван — селянський син — узяв собі шаблю, лук, коня із стайні і пішов у дорогу. Як уже втомився, зайшов у хащу. Коня прив'язав за мотузок до ноги, пустив його пасти, а сам ліг і заспав. Вовки прийшли і з'їли коня. Іван устав, дивиться, а коня нема, і вирішив іти пішки. Іде він і дивиться — дванадцять плугів оре, а один чоловік іде позаду плугів, всі борозни поїдає і кричить, що голоден. Іван став і диву дається: як-то так, стільки плугів оре, а він ті борозни поїдає та ще й кричить, що голоден.
    А той Землеїд каже:
    — Що ти дивуєшся? А я не дивуюся, що чоловік прив'язав коня до ноги і не чув, як вовки коня з'їли.
    — То я був,— каже Іван.— То я заспав, і вовки від мене коня з'їли.
    Землеїд Іванові каже:
    — Де ти йдеш?
    — Іду до царя в гості,— відповідає Іван.
    — Бери й мене з собою. Чи буде там щось їсти?
    — Буде.
    Зібралися і йдуть вони вдвох. Ідуть далі і видять чоловіка, який бере у руки такий великий камінь, як гора, і суче його на пісок, що лиш порох летить. Вони зупинилися і дивляться. А той каже:
    — Що ви диву даєтесь? А я нічого не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, вовки з'їли коня, а чоловік нічого й не чув.
показати повністю
    — То я був,— каже Іван.
    — Куди ви йдете? — питає Сучикамінь.
    — Ідемо до царя в гості.
    — Беріть і мене з собою. Чи буде там для мене якась робота?
    — Буде, буде. Ходімо разом,— дав згоду Іван. Ідуть уже вони втрьох. Ідуть, ідуть, бачать — тече річка. А чоловік ліг серед ріки, і вся вода тече йому в рот, а він кричить, що пити хоче. Ці стали і дивуються: як то так, стільки води тече, а він п'є і кричить, що ще пити хоче. А той Перепийвода говорить:
    — Що ви дивуєтесь? Я нічого не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли. Іван каже:
    — То я був.
    — Куди йдете? — питає Перепийвода.
    — До царя в гості.
    — Беріть і мене з собою. Чи буде там що пити?
    — Буде, буде. Ходи лише з нами. Прийшли вони на одну поляну. А там стоїть чоловік з луком і цілиться далеко в гору. Каже Іван:
    — Що ти робиш, чоловіче? А то був Далекогляд і каже: — Ось там на горі стоїть дуб, а на дубові сидить муха, і хочу вибити їй око.
    А ті четверо стоять і дивуються, бо вони й дуба не видять на горі, а не те щоб й муху бачити на дубові.
    — Що вам так дивно? — каже Далекогляд.— А я і не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, заспав, а вовки коня з'їли, і не чув.
    — То я був,— каже Іван.
    — Де йдете? — питає Далекогляд.
    — Ідемо до царя в гості.
    — Беріть і мене. Чи буде там що стріляти?
    — Буде. Ну, ходімо разом.
    Ідуть вони вже вп'ятьох. Зайшли межи гори, а там чоловік з гори на гору ступає. А вони очам своїм не вірять:
    як то чоловік може ступати з гори на гору. А той Перескачгора каже:
    — Що ви дивуєтесь? А я не дивуюсь, що чоловік прив'язав коня до ноги, вовки коня з'їли, а він і не чув.
    — То я був,— каже Іван.
    — Де йдете? — цікавиться Перескачгора.
    — До царя в гості.
    — Якщо там треба буде мене, то я йду з вами.
    — Аякже, ходімо разом.
    Зібралися вони і йдуть ушістьох. Приходять до одного села, а там чоловік у шубі й шапці несе дрова у хащу в зав'язці і кричить, що він змерз. А пі шестеро зупинились і аж роти порозкривали з дива, що так тепло, а той у шубі, шапці несе в'язанку дров і кричить, що йому холодно.
    — Що ви дивуєтесь? — каже Мороз.— Я зовсім не дивуюсь, що чоловік прив'язав до ноги коня, заспав, вовки коня з'їли, а він і не чув.
    — То я був,— каже Іван.
    Зібралися вони і йдуть усі семеро разом. Недалеко від того міста, в якому жив цар, на дорозі бачать цілі купи мурашок, ті так кусають одні других, що й самі не розуміють, хто кого. Іван узяв шаблю і розігнав їх, щоб не кусалися і щоб ніхто не дотоптав їх. Вони перелякалися і перестали кусатися. Тоді прийшла до Івана старша мурашка і каже:
    — Ти мені порядок навів, і я буду тобі в пригоді. На одну лапку, коли тобі буде треба, потряси нею, і я з'явлюся.
    Іван узяв лапку, поклав у кишеню і далі йде з своїми товаришами. На дорозі бачать цілі рої бджіл, які так кусаються, що не розуміють, хто кого. Іван узяв шаблю, порозгортав їх сюди-туди, в один бік, другий бік. Бджоли налякалися, розлетілися і перестали гоистися. Тоді приходить до Івана матка і каже:
    — Візьми моє крильце. Коли тобі біда буде, запали, і я стану в пригоді.
    Узяв Іван крильце, поклав у кишеню, і йдуть далі. Приходять близько до міста, в якому живе цар Поганин, а там нарізано волів, корів, овець. Уся дорога закладена м'ясом. Тоді Землеїд каже:
    — Який я голоден! — І став кидати в рот м'ясо, як галушки, і тільки проковтує. Усе поїв і кричить: «Голоден!»
    Пройшли трохи далі, а там уся дорога закладена бочками з вином. Перепийвода кричить:
    — Я пити хочу!
    І як візьме бочку в руки, то лиш переверне, як кружку,— і вина нема. І так він усе вино випив, і звільнив дорогу від бочок.
    Прийшли вони до царя. А цар такий сердитий, що іскри з нього летять вогняні. Каже Іванові:
    — Раз ти прийшов до мене в гості доньку сватати, треба завдання виконати. Там і там, у такій то державі є живуща вода. Посилай ти свого слугу, а я свою служницю. Якщо твій слуга скоріше принесе води, то ти мені голову зрубаєш і будеш царем, а якщо моя служниця скоріше принесе, то я тобі відрубаю голову і не будеш моїм зятем.
    А в того царя служницею була баба Повітруля. Цар дає пивник Іванові й Повітрулі і каже:
    — Ідіть по воду!
    Іван звернувся до Перескачгори:
    — Іди і принеси води, і щоб тут швидше був, ніж баба Повітруля.
    І побігли. Повітруля собі, а Перескачгора собі, хто скоріше. Повітруля знала, де криниця, а Перескачгора ні, і він ішов позаду неї, і вона його все випереджала. І так сталося, що Повітруля набрала живущої води і вже вертається назад, а Перескачгора іще лише доходить до криниці. Іван говорить Далекоглядові:
    — Ану подивися, хто перший буде: Повітруля чи Перескачгора?
    Той подивився і каже:
    — Повітруля вже вернулася з водою, а наш цімбора лиш наближається до криниці, йому ще довго треба йти.
    — Пропали ми всі,— каже Іван. Але Перескачгора як зустрівся з Повітрулею, схопив її за руку, потиснув сильно, і вона випустила пивник з водою. Він узяв його, а порожній дав їй і пустив її. Повітруля з порожнім знову побігла по воду. Як увидів Перескачгора, що має час, сів трохи відпочити і заспав собі, поклавши під голову кістку, щоб довго не спав, бо буде колоти. Іван каже Далекоглядові:
    — Ану, ще раз подивися, де наш цімбора. Чому його ще нема?
    Дивиться той, а Повітруля вже з другим пивником вернулася, з Перескачгора спить.
    — Аж тепер ми пропадемо всі,— каже Іван. Тоді Далекогляд бере свій лук і хоче стріляти. Каже:
    — Я виб'ю йому з-під голови кістку. Вона стрясе його головою, і він пробудиться. Іван каже:
    — Протри собі очі, бо не увидиш кістку і вистрілиш йому в голову.
    Той протер очі й говорить:
    — Е, тепер я бачу, що є в кістці всередині. Як прицілився Далекогляд і як стрілив, то прямо в кістку попав. Кістка вискочила з-під голови. Перескачгора прохопився, узяв пивник з живущою водою і бігом за Повітрулею. Біжить, доганяє Повітрулю уже близько коло царського палацу. Тут як штовхне бабу, пивник вискочив з рук і розбився, й вода виллялася. Перескачгора забігав в палац і кладе пивник цареві на стіл. Тоді цар іще більше розсердився і придумав нове завдання. Змішав докупи пшеницю, овес, жито, гречку і говорить Іванові:
    — Коли ти такий мудрий, то за день розбери все це окремо, щоб був міх пшениці, вівса, жита, гречки.
    Іван подивився на те і думає собі: «Це не за день, а семеро їх і за місяць не розберуть». Тоді згадав він за мурашчину ніжку. Витяг Ті з кишені, потряс нею, і перед ним з'явилася старша мурашка, і каже:
    — Що хочеш, пресвітлий царю, яку допомогу?
    — Бачиш, цар Поганин усе зерно змішав докупи, а треба розібрати кожне окремо і скласти в мішки.
    Старша мурашка як зацвіркоче по-своєму — в ту мить посходилися мурашки. Вона поділила їх на групи, дала їм наказ носити в один міх пшеницю, в другий — жито, в третій — овес і в четвертий — гречку. Всі мурашки зразу приступили до роботи. За дві години наказ був виконаний, все було готове.
    Пішов Іван до царя і каже:
    — Пресвітлий царю, все зроблено так, як ти велів. Цар подивився і аж очам своїм не вірить. Робота була виконана точно і в дуже короткий строк. Цар серйозно став думати над тим, як знищити Івана і його товаришів. У царя була дача, зроблена з самого заліза. Він розпорядився покласти там постелі і каже:
    — Нині йдіть спати, а завтра будемо говорити. Іван і його друзі полягали спати, а цар дав наказ обкласти з усіх боків ту дачу дровами і запалити, щоб там вони згоріли.
    Так то й було зроблено. Дрова почали горіти, залізо
    стало нагріватися, пекти. Іван проснувся і кричить:
    — Горимо!
    Усі повставали. А той Мороз, що ніс дрова в хащу, спить собі. Йому якраз добре. Будять і його:
    — Вставай, діду, горимо!
    Дідо встав, вивернув на собі шубу, й повіяло прохолодою, стало всім нормально. А ті, що клали вогонь почали мерзнути і всі позамерзали.
    Вранці цар Поганин каже служниці:
    — Іди та вибери з тої дачі попіл, бо з тих сватачів майже лише попіл лишився.
    Приходить служниця, відкриває двері, а вони всі живі, а слуги померзли. На стінах мороз натягнув іній. Прибігає служниця до царя й каже:
    — Ті не згоріли, вони живі, а померзли ваші слуги, бо там усе в льоду.
    Тоді цар підібрав десять дівок: волосся, очі, ніс, брови, плаття — все було однакове. Покликав Івана і каже:
    — Тут десять дівок. Упізнай, котра моя донька, вибери її, і буде твоя.
    Іван зажурився. «Аж тепер моя голова полетить з плеч»,— думає собі. Але згадав бджолу і її крило. Вийшов на двір, вийняв з кишені крило, запалив його. Тут прилітає бджола і каже:
    — Яке горе маєш, пресвітлий царю?
    — Шість бід переніс, а сьому біду без твоєї допомоги не зможу. Треба узнати, котра царська донька, бо є десять дівчат і всі однакові.
    — Добре,— каже бджола,— Неси мене в кімнату. Котра буде царська дочка, я сяду їй на ніс. Вона буде рукою махати, а ти бери і веди її геть.
    Заходить Іван до палацу. Залітає бджола, крутиться довкола принцеси, крутиться і сідає на ніс. А принцеса не змахує рукою. Тоді бджола прилетіла до Івана й каже: — За тебе і я мушу пропадати, бо сяду принцесі на ніс і вжалю її. Вона тоді змахне рукою, і впізнаєш, котра царська дочка.
    Бджола полетіла, сіла принцесі на ніс і вкусила її. Та вхопилася рукою за ніс. Іван узяв принцесу за руку і витяг її з межи інших дівчат. Тоді цар скрикнув:
    — Раз ти такий мудрий, залишайся царем, а мені відрубай голову.
    Іван узяв шаблю і як махнув, то голова в один бік полетіла, а тіло в другий. Принцеса як не вертілася, як не крутилася, а не могла сховатися ніде з опухлим носом.
    Селянський син Іван пішов за своїм вітцем, матір'ю, братами і сестрами, привів їх у царський палац, зробили велике весілля і там усі собі жили разом.