Летючий корабель

Скачати   Роздрукувати


 ( 147)
    Летючий корабель Був собі дід та баба, а в них було три сини:
    два розумних, а третій дурний. Розумних же вони й жалують, баба їм щонеділі білі сорочки дає, а дурника всі лають, сміються з нього, а він, знай, на печі у просі сидить, у чорній сорочці, без штанців. Як дадуть, то й Їсть, а ні, то він і голодує. Аж ось прийшла чутка, що так і так: прилетів такий царський указ, щоб зібралися до царя всі на обід, і хто построїть такий корабель, щоб літав, і приїде на тім кораблі, за того цар дочку віддає. Розумні брати й радяться:
    — Піти б то, може, там де наше щастя закотилося!
    Порадились, просяться в батька та в матері:
    — Підемо ми,— кажуть,— до царя на обід:
    загубити — нічого не загубим, а може, там де наше щастя закотилося!
    Батько їх умовляє, мати їх умовляє... Ні!
    — Підемо, та й годі! Благословіть нас на дорогу.
    Старі,— нічого робити,— взяли поблагословили їх на дорогу, баба надавала їм білих паляниць, спекла порося, пляшку горілки дала,- пішли вони.
    А дурень сидить на печі та й собі проситься:
    — Піду і я туди, куди брати пішли!
    — Куди ти, дурню, підеш? — каже мати.— Десь тебе й вовки з'їдять!
    — Ні,— каже,— не з'їдять: піду!
    Старі з нього спершу сміялись, а то давай лаяти. Так ні! Вони бачать, що з дурнем, мовляв, нічого не зробиш,— та й кажуть:
    — Ну йди, та щоб вже й не вертався й щоб не признавався, що ти наш син!
    Баба дала йому торбу, наклала туди чорного черствого хліба, пляшку води дала й випровадила його з дому. Він і пішов. Іде та й іде, коли зустрічає на дорозі діда: такий сивий, борода біла, аж до пояса!
    — Здорові, діду!
    — Здоров, сину!
показати повністю
    — Куди йдете, діду? А той каже:
    — Ходжу по світу, з біди людей виручаю. А ти куди?
    — До царя на обід.
    — Хіба ти,— питає дід,— умієш зробити такий корабель, щоб сам літав?
    — Ні,— каже,— не вмію!
    — То й чого ж ти йдеш?
    — А хто його знає,— каже,— чого! Загубити — не загублю, а може, там де моє щастя закотилося.
    — Сідай же,— каже дід,— та спочинеш трохи, пополуднуємо. Виймай, що там у тебе в торбі!
    — Е, дідусю, нема тут нічого, самий черствий хліб, що ви й не вкусите.
    — Нічого, виймай!
    От дурень виймає, аж з того чорного хліба та такі стали паляниці білі, що він ізроду й не їв таких.
    — Ну, що ж,— каже дід,— як його, не пивши, полуднувати? Чи немає тут у тебе в торбі горілки?
    — Де б то вона в мене взялась? Є тільки води пляшка!
    — Виймай! — каже.
    Він вийняв, покуштував — аж там така горілка стала!
    — От бач! — каже дід.
    От вони розіслали свитки на траві, посідали, давай полуднувати. Пополуднували гарненько, подякував дід дурневі за хліб, за горілку та й каже:
    — Ну, слухай, сину; йди ж тепер ти в ліс та підійди до дерева та й удар сокирою в дерево, а сам мерщій падай ниць і лежи, аж поки тебе хто не розбудить: тоді,— каже,— тобі корабель збудується, а ти сідай на нього й лети, куди тобі треба, тільки по дорозі бери, кого б там не стрів.
    Дурень подякував дідові, і розпрощалися. Дід пішов своєю дорогою, а дурень пішов у ліс.
    От увійшов у ліс, підійшов до дерева, цюкнув сокирою, упав ниць та й заснув. Спав, спав... Коли це за якийсь там час чує — хтось його будить:
    — Уставай, уже твоє щастя поспіло, вставай! Дурень прокинувся, коли гляне — аж стоїть корабель: сам золотий, щогли срібні, а паруси
    шовкові так і понадимались — тільки летіти! От він, не довго думавши, сів на корабель, той корабель знявся й полетів. Як полетів та й полетів:
    нижче неба, вище землі — й оком не зглянеш!
    Летів-летів, коли дивиться дурень — припав чоловік на шляху до землі вухом та й слухає.
    Він і гукнув:
    — Здорові, дядьку!
    — Здоров, небоже!
    — Що ви робите?
    — Слухаю,— каже,— чи вже позбирались до царя на обід люди.
    — А хіба ви туди йдете?
    — Туди.
    — Сідайте зо мною, я вас підвезу.
    Слухало сів. Полетіли.
    Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік шляхом — одна нога за вухо прив'язана, а на одній скаче.
    — Здорові, дядьку!
    — Здоров, небоже!
    — Чого ви на одній нозі скачете?
    — Того,— каже,— що коли б я відв'язав другу, то за одним ступнем увесь би світ переступив. А я,— каже,— не хочу.
    — Куди ж ви йдете?
    — До царя на обід.
    — Сідайте з нами.
    — Добре.
    Скороход сів. Знов полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — на дорозі стрілець стоїть і прицілюється з лука, а ніде не
    ВИДНО НІ ПТИЦІ, НІЧОГО.
    Дурень і крикнув:
    — Здорові, дядьку! Куди ви цілитеся, що не видно ні птиці, нічого?
    — То що, що не видно? То вам не видно, а мені видно!
    — Де ви її бачите?
    — Е,— каже,— там за сто миль, сидить на сухій грушці!
    — Сідайте з нами! Він і сів. Полетіли.
    Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік І несе за спиною повен мішок хліба.
    — Здорові, дядьку!
    — Здоров!
    — Куди ви йдете?
    — Іду,—каже,—добувати на обід хліба.
    — Та в вас і так повен мішок!
    — Що тут цього хліба! Мені й на один раз поснідати не стане.
    — Сідайте з нами!
    — Добре!
    Сів і Об'їдайло. Полетіли. Летіли-летіли, коли дивляться — ходить чоловік коло озера, мов чогось шукає.
    —- Здорові, дядьку!
    — Здоров!
    — Чого ж ви тут ходите?
    — Пити,— каже,— хочеться, та ніяк води не знайду.
    — Та перед вами ж цілісіньке озеро, чому ви не п'єте?
    — Е, що тут цієї води! Мені й на один ковток не стане.
    — Так сідайте з нами!
    — Добре.
    Обпивайло сів. Полетіли.
    Летіли-летіли, коли глянуть — аж іде чоловік у село й несе куль соломи.
    — Здорові, дядьку! Куди це несете солому!
    — У село,— каже.
    — Ото! Хіба в селі нема соломи?
    — Є,— говорить,— та не така!
    — А хіба це яка?
    — А така,— каже,— що яке б душне літо не
    було, а тільки розкидай цю солому, то зараз де не візьметься мороз і сніг.
    — Сідайте з нами! Морозко сів. І полетіли далі. Летіли-летіли, коли дивляться — іде чоловік у ліс і несе в'язку дров за плечима.
    — Здорові, дядьку!
    — Здоров!
    — Куди ви дрова несете?
    — У ліс.
    — Ото! Хіба в лісі нема дров?
    — Чому нема? Є,— говорить,— та не такі.
    — А які ж?
    — Там,— каже,— прості, а це такі, що як тільки розкидав їх, так зараз де не візьметься військо перед тобою!
    — Сідайте з нами!
    І той згодився, сів та й полетіли.
    Чи довго вони летіли, чи не довго, а прилітають до царя на обід. А там серед двору столи понаставлені, понакривані, бочки меду та горілки повикочувані: пий, душе, їж, душе, чого забажаєш! А людей,— сказано, півцарства зійшлося: і старі, і малі, і пани багаті, і старці убогі. Як на ярмарку. Дурень прилетів із товариством на тім кораблі, спустився в царя перед вікнами, повиходили вони з корабля й пішли обідати.
    Цар дивиться у вікно — аж хтось прилетів на золотім кораблі. Він лакеєві й каже:
    — Піди спитай, хто там золотим кораблем прилетів!
    Лакей пішов, подивився, приходить до царя:
    — Якась,— каже,— мужва обідрана! Цар не вірить:
    — Як,— каже,— можна, щоб мужики на золотім кораблі прилетіли? Ти, мабуть, не допитався! Взяв та й пішов сам між людьми.
    — Хто,— питає,— тут на цім кораблі прилетів? Дурень виступив:
    — Я! — каже.
    Цар як подивився, що в нього свиточка — латка на латці, штанці — коліна повилазили, то аж за голову взявся: «Як-таки, щоб я свою дитину та за такого хлопа видав?!»
    Що його робити? І давай йому загадки загадувати.
    — Піди,— каже до лакея,— скажи йому, що хоч він і на кораблі прилетів, а як не добуде води живущої і цілющої, поки люди пообідають, то не то царівни не віддам, а оце меч — а йому голова з плеч!
    Лакей і пішов.
    А Слухало, той самий, що припадав до землі вухом, підслухав, що цар казав, та й розказав дурневі. Дурень сидить на лаві (такі лави кругом столів пороблено) та й журиться: не їсть, не п'є. Скороход побачив:
    — Чому ти,— питає,— не їси?
    — Де ж мені їсти! І в пельку не йде. І розказав — так і так:
    — Загадав мені цар, щоб я, поки люди пообідають, добув води живущої й цілющої... Як я її добуду?
    — Не журись! Я тобі дістану!
    — Ну, гляди!
    Приходить лакей, дає йому царський наказ; а він уже давно знає, як і що.
    — Скажи,— говорить,— що принесу!
    От лакей і пішов.
    А Скороход відв'язав ногу від вуха та як махнув,— так в одну мить і набрав води живущої і цілющої.
    Набрав, утомивсь.
    «Ще,— думає,— поки обід, вернуся, а тепер сяду під млином, відпочину трохи».
    Сів та й заснув. Люди вже обід кінчають, а його нема. Дурень сидить ні живий ні мертвий. «Пропав!» — думає.
    Слухало взяв приставив до землі вухо — давай слухати. Слухав-слухав:
    — Не журись! — каже.— Під млином спить, вражий син!
    — Що ж ми будемо тепер робити? — каже дурень.— Як би його збудити? А Стрілець каже:
    — Не бійся: я збуджу!
    От як нап'яв лук, як стрельне — як торохне стріла в млин, аж тріски полетіли! Скороход прокинувсь — мерщій туди! Люди обід тільки що кінчають, а він приносить ту воду.
    Цар — що робити? Ну загадувати другу загадку:
    — Як із'їсть із своїм товариством за одним разом шість пар волів жарених і сорок печей хліба, тоді,— каже,— віддам свою дитину за нього, а не з'їсть, то от: оце меч — а його голова з плеч.
    Слухало й підслухав та й розказав дурневі.
    — Що ж мені тепер робити? Я й одного хліба не з'їм! — каже дурень.
    Та й знов зажурився аж плаче. А Об'їдайло й каже:
    — Не плач, я за вас усіх поїм, ще буде й мало! Приходить лакей: так і так.
    — Добре,— каже,— нехай дають!
    От зажарили дванадцять биків, напекли сорок печей хліба. Об'їдайло як почав їсти — усе дочиста поїв і ще просить:
    — Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трошки дали!..
    Цар бачить, що нічого не вдіє — знову загадав загадку: щоб сорок сорокових кухов води випив за одним духом І сорок сорокових кухов вина, а не вип'є: мій меч — його голова з плеч!
    Слухало підслухав — розказав; дурень плаче.
    — Не плач! — каже Обпивайло.— Я,— каже,—сам вип'ю, ще й мало буде!
    От викотили їм сорок сорокових кухов води й вина.
    Обпивайло як узяв пити, всі до каплі випив, ще й підсміюється.
    — Ех,— каже,— мало! Хоч би ще трохи — ще б випив!
    Цар бачить, що нічого не вдіє, та й думає:
    «Треба його, вражого сина, зо світу звести, а то він мою дитину занапастить!»
    От і посилає до дурня лакея:
    — Піди скажи, що сказав цар, щоб перед вінцем у баню сходив.
    А другому лакеєві загадує, щоб пішов сказав, щоб баню чавунну напалили: «Так він, сякий-такий, зажариться!» Грубник натопив баню - так і пашить: самого чорта, мовляв, можна зажарити!
    Сказали дурневі. От він іде в баню, а за ним слідом Морозко з соломою. Тільки що ввійшли в баню — аж такий жар, що не можна видержати! Морозко розкинув солому — й відразу так стало холодно, що дурень насилу облився, та швидко на піч, та там і заснув, бо намерзся-таки добре!
    Вранці відчиняють баню, думають: тільки з нього попілець зостався!.. Аж він лежить на печі! Вони його збудили.
    — Оце,— каже, як я міцно спав!
    Та й пішов із бані.
    Доповіли цареві, що так, мовляв, і так: на печі спав, і в бані так холодно, наче цілу зиму не топлено. Цар засмутився дуже: що його робити? Думав-думав, думав-думав...
    — Ну,— каже,— як дістане мені на ранок полк війська, то вже дам свою дочку за нього, а не дістане, то от: мій меч — йому голова з плеч!
    А сам думає:
    «Де-таки простому мужикові полк війська добути? Я цар, та й то!..»
    От і дав наказ.
    Слухало ж підслухав і розказав дурневі. Дурень знову сидить та й плаче.
    — Що мені тепер робити на світі? Де я того війська добуду?
    Іде на корабель до товариства:
    — Ой, виручіть, братця! Виручали не один раз з біди і тепер виручіть! А то — пропав я на світі!
    — Не плач,— каже той, що ніс дрова,— я тебе виручу.
    Приходить слуга:
    — Казав,— каже,— цар, як поставиш завтра на ранок цілий полк війська, тоді твоя царівна!
    — Добре, зроблю! — каже дурень.— Тільки,— каже,— скажи цареві, як не віддасть ще й тепер, то я на нього війною піду й силою царівну візьму!
    Уночі повів товариш дурня в поле й поніс із собою в'язку дров. Як почав ті дрова розкидати, як почав розкидати, то що кине — то й чоловік, що кине — то й чоловік! І такого війська набралось, господи! На ранок прокидається цар — аж чує: грають.
    Він питає:
    — Що там так гарно грає?
    — То,— кажуть,— той своє військо муштрує, що на золотім кораблі прилетів.
    Цар тоді бачить, що нічого не вдіє, і звелів його покликати до себе.
    Приходить лакей, просить. А дурень такий став, що його й не пізнаєш: одежа на ньому так і сяє: шапочка золота, а сам такий гарний, що й не сказати! Веде він своє військо, сам на воронім коні попереду, за ним старшина. Підступив під дворець:
    — Стій! — крикнув.
    Військо у лаву стало,— як перемите! Він пішов у дворець; цар його обіймає, цілує:
    — Сідай, мій зятю любий!
    Вийшла й царівна; як побачила — аж засміялась: який у неї гарний чоловік буде!
    От їх швидко й повінчали, такий бенкет задали, що аж до неба дим пішов!