Семиліточка

Скачати   Роздрукувати

 ( 80)
    Семиліточка
    Десь на Десні у десятому царстві, у іншому государстві був собі чоловік та жінка, та в них не було дітей. От їм бог дав дитину: найшлась дівчина. Вони живуть у лісі — так далеко їхать хрестить; так вони дали ім'я Семиліточка, що не було сім літ у них дітей. Загадують, щоб у громаду ішов чоловік той слухать, що громада скаже. От чоловіки там говорять... З громади один багатир говорить, каже:
    — У мене — то, братці, чи видано? — да проїли миші леміш; устромив у стріху, да проїли миші.
    А тії кажуть:
    — Правда!
    От той чоловік, що дочка Семиліточка, прийшов додому; він був убогий. Та так і говорить Семиліточці.
    — Чи тому правда? А вона каже:
    — Неправда! Не можна, щоб миші поїли залізо; іржа поїсть нероботне залізо.
    От пішов той чоловік другу неділю у громаду та й каже, що дочка сказала; так роздумались, що то правда.
    — Спитай, тату, а що в світі прудче, а що в світі ситче, а що в світі миліше?
    Один каже:
    — У мене пара собак хуртових самих хутчих.
    А другий каже?
    — У мене пара кабанів самих ситих.
    Третій каже:
    — У мене дочка сама миліша.
    Він прийшов та й говорить дочці, а вона каже:
    — Іди ж, тату, та і кажи, що ваша неправда: нема прудчого за очі, вони зобачуть і за гаєм, і воду; кінь не перебіжить і птиця не перелетить, а очима угледиш скоріше. Нема ситшого над землю: наситить і хлібом, і травою, і водою; а нема наймилішого над сон: хоть нехай і срібло, хоть нехай і золото, хоть які напитки, які наїдки, а не спавши день-двоє-троє, сон зможе — заснеш.
показати повністю
    Пішов сказав чоловік, сказав громаді; роздумалась громада, що правда сьому. От пан питає:
    — Хто се у тебе так говорить?
    — У мене дочка Семиліточка.
    А пан каже:
    — Коли ж вона така, то на ж тобі півкопи печених яєць куриних да неси їй; нехай вона посадить квочку, щоб квочка вивела курчата, щоб к світу поросли ті курчата і мені на страву постигли.
    От той батько іде й плаче. От вона каже:
    — Чого ж ви, тату, плачете? Сідайте, яйця тії беріть да вечеряйте.
    А вранці устав той батько, а дочка каже:
    — Ідіть же до пана; нехай пан той ліс вируба, да нехай пні викопа, да нехай той шпиль (гора крута) виоре, да нехай насіє проса, да щоб просо уродило, да щоб пожав, і помолотив, і потовк до світа, щоб було пшоно курчата годувать.
    Так пан сказав:
    — Де ж так можна, щоб до світа ліс вирубати, пні викопати, шпиль виорати, проса насіяти, пожать, і звозить, і помолотить, і потовкти,— не можна за ніч.
    То чоловік каже:
    — Де ж таки, пане, щоб із печених яєць курчата вивести, і щоб вони поросли, і щоб на страву були — не можна так, пане.
    От він тоді каже.
    — Ну, того не можна і того не можна; нехай же вона прийде до мене у гості, хоть побачу — яка.
    Ось іде той чоловік додому та й плаче. Вона його стрічає:
    — Чого ви, — каже, — тату, плачете?
    — Як же мені не плакать, що пан ізвелів, щоб ти була у гості, нехай я побачу — яка. Да щоб так, щоб ішла і їхала, щоб гола і в сорочці і щоб з гостинцем і без гостинця.
    От вона каже:
    — Не плачте, тату! Ідіть в ліс, да зловіть зайця і перепелицю, да піймайте козу, да шукайте ятера (що рибу ловлять).
    Так вона сорочку скинула, а той ятер наділа на себе, узяла зайця під руку, під другу перепелицю, одну ногу підняла на козу,— так присіла, нібито їхати, а другою стрибає і говорить:
    — Ідіть же, тату, нехай вже пан прибирається, буду у гості; нехай двері поодчиняє, вікна поодсуває, ворота поодчиняє і щоб і столи понастилав, і щоб все поготовив для мене — страву, напитки, наїдки,— що буду у гості.
    Чоловік той пішов попереду, сказав. От пан той прибравсь і дожидає. От вона іде і їде. Пан собак велів поодпускать, хортів, щоб її порвали, так вона тільки увійшла у двір, зайця пустила,— так собаки усі за зайцем, а вона просто іде до пана.
    От він бачить, що вона іде і їде; гляне — так вона й гола, і в сорочці,— бач, ятер з прядива виплетений ріденько, так тіло видно.
    Так вона скаже:
    — Здорові були, пане, прошу, нате ж вам гостинця!
    Та дає панові з рук перепелицю, а він на її удививсь, а перепелиця з рук у нього у вікно вилетіла: був гостинець і нема. От він там по покоях сідає, то ходить; що вже як він сказав, то вона зробила, що вже не панська правда, а Семилітчина. Водить її всюди та й каже: це така страва, а це така страва, а це знов така страва; це дорога, а це теж дорога. А хліба нема. Ось вона ходить та й каже:
    — І се, пане, добре, і се добре, да до хліба.
    Так він роздумавсь: хоч що їсти, а як хліба не поїсти, то голоден. Положили хліба. Каже пан:
    — Сідай обідать.
    Вона й сіла. Коли йде два чоловіки до пана судитися. От він устав та й питає:
    — За чим ви?
    Один каже:
    — До вашої милості — розсудіть нас. Поїхали ми в ярмарок, дак моя кобила, а того чоловіка віз.
    Той чоловік каже:
    — А мій віз, пане.
    — Ми кобилу випрягли, у ярмарку прив'язали до воза, дали їсти, самі пішли на базар купувати; коли ідемо, аж уже лошатко єсть — нам бог дав.
    От той чоловік:
    — Мій віз привів лоша, що лоша під возом, під колесо мордочкою товче, що бач, сліпе. А я кажу:
    — Е, ні! Брешеш, то моя кобила привела лоша.
    Та й побились, за чуби тягалися. Так пан спитав:
    — А де лоша було?
    Той каже:
    — Під возом, пане, було.
    — Да і віз же і лоша привів, а не кобила, коли під возом було. Хотіли вже люди йти, а Семиліточка сидить, та слухає, та й каже:
    — То як у мого батька був гай на шпилі, а вони той гай вирубали, пні викопали, виорали, да насіяли проса, да уродило таке хороше просо, таке хороше! Так унадилась риба щука да линь, да й виїли просо.
    А другі були тут пани, сидять, та це чують, та кажуть:
    — Не можна сьому статься, щоб риба до проса ходила їсти.
    А вона каже:
    — Не можна сього, панове, статься, щоб віз да лоша привів: дерево зрубане і отесане, да ще б то з себе плод викинуло,— не можна.
    От так пан вже побачив, що вона розумніша, дав їй півпанства, та стала вона вже у нього розсуждать людей; ото пан такий був, що не розсудить і людей.