Язиката Хвеська

Скачати   Роздрукувати


 ( 51)
    Язиката Хвеська
    Нема гірше од того чоловіка, що не вміє язика за зубами вдержати. А найбільше лихо з жінками. Тільки що почує, зараз уже й задзвонила по всьому селу: «Ой кумасю ріднесенька, що я чула! Та тільки глядіть, нікому не кажіть, бо це таке, що нікому й знати не можна, я це вам тільки...» І почала! А кума почула та другій кумі, а та — третій, а третя — п'ятій — десятій, і ото вже всі про те знають, чого не треба нікому знати.
    От були собі чоловік і жінка, Петро і Хвеська. І гарна б жінка була Хвеська, усім гарна, та тільки на язик швидка. Що не скаже їй чоловік, усе своїм довгим язиком розплеще. Просто хоч нічого їй не кажи! Уже її чоловік і прохав, і вмовляв, і сердився — нічого не помага!
    От раз поїхав Петро орати та й виорав гроші, скарб. А було це ще за панщини. І дума він: «Як довідається економ, то відніме. А довідається неминуче, бо від Хвеськи не сховаєшся, вона по всьому селу рознесе. Що його робити?»
    Думав, думав бідолаха та й надумав: «Треба,— каже,— одучити її од такої поганої звички. Та й гроші щоб не пропали».
    Ото взяв він ті гроші, привіз їх додому, заховав, а жінці нічого не каже. А другого дня Петро — в базар; купив там трохи не з лантух бубликів та зайця застреленого, а вертаючись з базару, привернув до річки та витяг з ятерів та з верші рибу, а зайця положив у вершу.
    Тоді рибу ту одніс у ліс і порозкидав попід кущами, а ті бублики взяв та й почіпляв на одній груші, що на краю лісу стояла. Тоді вертається додому, пообідали з жінкою, от він і каже їй:
    — Жінко, а ходімо в ліс, пошукаємо, чи не притхнулась там риба, то позбираємо!
    А Хвеська каже:
    — Що це ти, чоловіче, здурів, чи що? Хіба ж таки буває у лісі риба?
    — Авжеж, буває,— каже Петро,— здається, сьогодні ліс притхнувся, то ми й назбираємо риби. Ось ходім лиш!
    Хвеська не вірить, а все ж пішла. Приходить у ліс, коли так: то під тим, то під тим кущем лежить риба. Петро тоді й каже:
    — А що, Хвесько? Не казав я тобі?
    — Оце диво! — говорить вона.— І родилася, і хрестилася, а такого дива не бачила.
    — Ну, добре,— каже Петро,— ходім лишень до річки, чи не піймався часом заєць у ятір або у вершу!
    — Тю на тебе, чоловіче! Чи ти не здурів? — каже Хвеська.— Де ж таки видано, щоб зайці у верші ловились?
    — Не видано! Отже, ти й риби в лісі не бачила, а єсть же! Ходім лиш! — каже він.
    Пішли... Виходять на узлісся, аж стоїть груша, і на ній бубликів рясно — аж віти гнуться. Хвеська кричить:
показати повністю
    — Чоловіче, чоловіче! Чи бачиш? Бублики на груші!
    — Та бачу,— каже чоловік,— то що?
    — Та як же таки: бублики на груші! Хіба ж таки бублики ростуть на груші?
    — Звісно, не ростуть,— каже він.— А то, мабуть, бублейна хмара йшла та й зачепила ліс, оце й зосталися бублики.
    — Нум же, чоловіче, струшувати!
    Струсили, ідуть до річки. Витяг чоловік ятір — нема нічого, витягає другий — нема; тоді вершу, аж у ній заєць.
    — Ох ти ж моя ненько! — аж скрикнула Хвеська.— Заєць у верші! І родилась, і хрестилась, такого не бачила.
    — То що, що не бачила? — каже Петро.— Не бачила, то побачиш! Ходім лиш додому, а то вже пізно.
    Ото позабирали та й пішли. Приходить додому, жінка й почала:
    — І що то, чоловіче, за день такий! І родилась, і хрестилась, такого дня не бачила: риба в лісі, заєць у верші, бублики на груші!
    — Це ще нічого,— каже Петро.— От що диво, я сьогодні й гроші знайшов.
    — Йо!?
    — Їй-бо знайшов!
    — А де ж вони, чоловіче?
    — Та ось! — Витяга ті гроші.
    — Отепер же, чоловіче, будемо ми багаті!
    — Будемо,— каже чоловік,— та не дуже, бо як економ довідається, то зараз одніме.
    — От! — казже жінка.— А як же він довідається? Щоб мені те та се — я нікому не скажу!
    — Гляди ж, жінко, не кажи, а то буде нам лихо. Та гляди, не кажи нікому й про те, що ми в лісі та в річці знаходили, бо люди як довідаються, що це був такий день, то зараз догадаються, що я гроші знайшов, бо в такі дні звичайно скарби знаходять.
    Отак Петро каже жартуючи, а Хвеська:
    — Добре,— каже,— нікому в світі не скажу. Ото вже надвечір чути галас, гомін на селі.
    — Чоловіче, що таке? — Хвеська питається.— От там! — каже.
    — То що-бо там таке? Я піду подивлюся!
    — От не дивись та не слухай поганого,— каже Петро.
    А Хвеська:
    — Та ну-бо, Петрику, голубчику, ріднесенький, скажи!
    — Та то,— каже чоловік,— наш пан економ та покрав у пана ковбаси, то тепер його по селу водять та ковбасами б'ють, щоб більше не крав!
    Це ж чоловік так собі, на сміх вигадує, а Хвеська вже й повірила, вже й кортить їй.
    — Ох, лишенько! Побіжу я до куми Меланки та розкажу! — скрикнула Хвеська та так і схопилася з місця.
    — От не ходи краще та сиди дома! — каже чоловік.— Хіба ти не знаєш нашого економа? Він як довідається, що ти про його таке розказувала, то й тебе й мене з'їсть.
    Хвеська послухалась і не пішла. Ото й терпить вона, не каже нічого про ті гроші день чи два, а далі не втерпіла — як-таки про своє щастя не розказати? І побігла до куми Меланки. Прибігла, «добридень» сказала, сіла. Сидить, от-от хочеться сказати, та боїться. А далі:
    — От горе на світі убогому, хоч би й нам. Хотіла справити собі нові чоботи к святу, так нема за що й справити.
    А кума Меланка й собі:
    — Що правда, то правда, кумасю, я ж кажу!..
    А Хвеська не дає їй і доказати та зараз своє:
    — Ну, та, може, бог дасть, скоро не будемо вбогі...
    — Як-то так? — питається кума Меланка, а саме вже й вухо нашорошила.
    — Ох, кумасю, не знаю, як і казать...
    — Та кажіть-бо, кажіть,— умовляла кума Меланка.
    — Та не знаю, як і казать, бо це діло таке, що нікому, нікому не велів чоловік казати!
    — Ох, ненько! Та хіба ж я така? Та я все одно, що стіна! — каже кума Меланка.
    — Ну, куманю,— каже Хвеська,— це вже я вам тільки та глядіть же — нікому, нікому!
    Та й давай пошепки про ті гроші.
    Тільки Хвеська з хати, а кума Меланка за свиту та до куми Пріськи:
    — Ох, кумочко, чи ви чули?..
    А тут свято трапилось, кума Пріська пішла до куми Марини, в неї вже є кума Явдоха — вже й бесіда готова. Погуляли та й про Петрові гроші погомоніли.
    А тут саме на той день Петро та й посварився за щось на Хвеську і добре-таки нагримав. Вона тоді:
    — Стривай же ти, такий-сякий! Коли так!..
    І побігла, і вже дзвонить по всьому селу, що її чоловік налаяв і трохи не бив, і що він гроші знайшов, і що він ховається з ними, і все.
    Ото день чи два поминуло — кличуть Петра в контору, до економа. Той на його зараз мокрим рядном:
    — Кажи, такий-сякий, знайшов гроші?
    — Ні,— каже Петро,— не знаходив.
    — Як не знаходив? Адже твоя жінка каже!
    — А що ж, пане, що моя жінка каже? Моя жінка не сповна розуму, то вона чого й на світі нема наплете!
    — А так чи не так! — каже економ. — Покликать сюди жінку! Ото зараз тую Хвеську приводять. Питається економ:
    — Знайшов твій чоловік гроші?
    — Знайшов,— каже,— паночку, знайшов!
    — А що,— питається тоді економ у Петра,— бачиш?
    — Та що,— каже той,— вона чого не наплете! А ви краще спитайте її, пане, коли се було?
    — А коли се було? — питається економ.
    — Еге! Коли! Саме тоді, як ліс притхнувся, ми ходили в ліс по рибу та під кожним кущем рибу збирали.
    — Що ще далі скажеш? — питається Петро.
    — Еге! Що! Тепер уже не одбрешешся! Саме тоді й було, як ми рибу в лісі збирали, і бублейна хмара йшла, і в лісі бубликів ми натрусили, і в вершу заєць піймався.
    — Ото слухайте, пане,— каже Петро,— чи ж вона до діла плете? Нехай вона вам до пуття розкаже, коли й як то було.
    — Еге, коли й як! Саме тоді, як увечері вас, милостивий пане, по селу водили...
    — А чого мене водили по селу? — питається економ.
    — Коли ж... вибачайте, пане... Уже коли питаєтесь, то казатиму. Тоді саме, як вас били ковбасами, що ви у пана покрали...
    Як скрикне ж економ:
    — Ах ти така-сяка! Як ти мені смієш таке казати?! Візьміть її та дайте доброго хльосту, щоб казна-чого не базікала!
    Тут Петро оступився, почав просити, що його жінка несповна розуму.
    Ото пан подумав, подумав — і справді дурна, узяв та й пустив.
    От ідуть вони вдвох, Хвеська і Петро, він собі сміється з-під вуса, а вона й носа похнюпила, розчовпала, що вклепалась. Прийшли додому, вона в плач:
    — Так ти,— каже,— мене підвів!
    — Хвесько, жінко моя люба,— каже Петро, не я тебе підвів, ти сама себе підвела! От не ляпай ніколи по-дурному язиком, то й нічого не буде. А тепер не сердься, та давай помиримося.
    Ото й помирились, живуть та потрошку ті гроші тратять. А Хвеська бачить, що лихо багато балакати, та й знишкла.