Чому горобці у вирій не літають
— Цього дерева я не знаю,— мовив Рюх.— Я тільки груші, яблука та гриби збираю. Я знаю лише, що ягідки ці на дереві до морозів стоять. Це дерево, мабуть, навесні садять.
— Як же бути? — зажурився Чак.— Нам незабаром у вирій летіти.
— Весною ж ви повернетесь,— сказав Рюх.— От весною і закладете сад.
Послухалися горобці тієї поради та й полетіли у теплий край зимувати.
Нема-нема та й зійдуться Чак з Ченом, пожуряться та й запитають одне одного: як там наші сади? Хоч би швидше весни діждатися.
Прийшла весна. Повернулися горобці додому. А як глянули на те місце, де мали бути сади, ніде нема нічого. Жодної ягідки на гілках не залишилося. Стоять дерева голі-голісінькі по обидва боки лісу.
— Хто ж це наші ягідки поїв? — запитав Чак знайомого їжачка Рюха.
— Не інакше, як снігурі та синиці,— відповів Рюх.
— А хіба ти не казав їм, що то насіння на наші сади? — запитав Чак, роззираючись на німу пустку.
— Казав, аякже, та вони не послухали,— зітхнув Рюх і порадив Чаку: — Цього року ви уже якось тут зиму перебудьте та зачекайте, поки поспіє ваша горобина.
— Як ти сказав? — здивовано перепитав Чак і сплигнув на нижчу гілку, щоб краще було чути.
— Ти говорив, що тут ростимуть ваші сади,— мовив Рюх.— От я й подумав: якщо на городі росте городина, то у горобиному садку має рости горобина.
— Ти це чудово придумав! — вигукнув Чак і пообіцяв Рюху: — Ми так і назвемо наші дерева.
— Мені дуже приємно, що я догодив вам,— сказав на прощання Рюх і побіг у своє терновище.
Того ж дня Чак полетів до Чена й розповів про несподівану й приємну новину.
Та недовго раділи горобці. Знову почали журитися Чак і Чен, бо не знали, як їм посадити свою чорну та червону горобину. А так же кортіло свої сади мати.
Напоумив горобців лапокрил Машталака. А сталося це так. Якось надвечір насунула на ліс темна хмара. Лапокрил Машталака і вухокрил Пашталака зганяли хмарки в одну велику й чорну хмару, щоб більша блискавка блискала та дужче грім погуркував. Та це так, більше для забавки, а головне, про що дбали Машталака і Пашталака, це щоб сильніший дощ ішов, швидше трава росла, гриби рясніше родили та дерева купалися досхочу.
Машталака і Пашталака непоказні собою. Навіть страшнуваті: не то звір з великими крильми замість лап та вух, не то птах із синіми зубами у широчезній пащі. Але хоч і їдять вони громи та п’ють тумани,— серця у них добрі.
Так-от, сидів якось зморений Машталака край хмари, дивився на засмученого Чака та й думав: якщо навіть така гарна пташка сумує, то, напевне, у неї справжнє горе? Подумав і запитав:
— Ей, сіра пташко, як тебе звати і чому ти так журишся?
Чак трохи злякався громового голосу Машталаки, а коли придивився до нього й помітив, що у Машталаки лагідні очі, посміливішав і відповів:
— Я — горобець Чак. Ватажок горобиної зграї. Ми всі журимося, бо не вміємо садити горобину. А в неї такі гарні ягідки. Вони, напевне, дуже смачні. Ми хотіли б виростити великий сад, щоб ягід на всіх птахів вистачило.
— Я допоможу вам,— прогуркотів Машталака й додав: — Дерево це непросте. Його треба садити у найстрашнішу ніч, коли земля і небо одним вогнем горять і в одній воді купаються. Якщо ви не злякаєтеся й кинете в землю по малій гілочці, то до ранку громи й дощі вигойдають вам горобиний сад.
— Ми нічого не боїмося, аби тільки повиростали наші дерева,— відказав Чак і чимдуж кинувся до свого товариша Чена, щоб розповісти про велику новину.
З нетерпінням чекали горобці страшної ночі. Були серед горобчиків і такі, що тремтіли з ляку, але не покидали зграї. Вони знали, що перемогти можна тільки тоді, коли поряд з тобою велика зграя твого роду.
І ось настала та велика й жахлива ніч. Було так темно, що навіть у зіниці ока була непроглядна темрява. А потім усе стихло так, що було чути, як б’ється серце горобчика. Коли все принишкло і завмерло, небо розірвала блискавка. У її спаласі Чак помітив Машталаку і почув його голос, що розколов небо:
— Тррримайтессся! Прррийшла горрробина ніч! Кинулися горобці садити сад.
Вітер рвав і ламав їхні крила, та горобці садили дерева. Блискавки сліпили птахів, та вони твердо тримали в дзьобах маленькі прутики. Дощ заливав горобців водотоками, але сміливці хапалися лапками за стебла трави й не покидали свого саду. Тільки Пашталака і Машталака бачили з неба, як працювали горобці під страшним грозоходом. Бачили і раділи.
— Ну,— каже Машталака до Пашталаки,— постараймося ж і ми для доброго діла.
— Я таку зараз хмару прижену,— пообіцяв Пашталака,— що як поллє вона сад, то він до ранку і зацвіте.— Пообіцяв та так і зробив.
От як небо випогодилося та зійшло сонце, вибралися зі схованок горобці, глянули на недавнє пустирище й очам своїм не повірили — зацвів там такий сад, що як повіє від нього вітром, то аж мед на язиці чути.
— Тепер ми уже обов’язково діждемося спілих ягідок,— пообіцяв Чак і гукнув до своєї зграї: — Не полетимо у вирій, поки ягоди на горобині не стануть такими ж солодкими, як і вітер з квітучого саду.
— Ми згодні,— відповіли з Чакової зграї та й заходилися біля саду.
У хорошого садівника роботи завжди доволі. Рано зачервоніла горобина. Та така ж рясна, неначе кожне дерево у кораловому намисті стоїть і гостей дожидається.
Але що не покуштують горобці ягідок, а вони тверді й терпкі.
— Підождемо до осені,— каже Чак і питає ради в Чена: — Чи не закляв хто горобину, що вона не спіє? Можливо, через це її ні люди, ні звірі не тримають у своїх садках.
— Дерево це таємниче,— відповів на те Чен і з надією подивився на темнуваті грона чорноплідної горобини.— Нам треба набратися терпіння, і тоді ми неодмінно розкриємо таїну.
Так з дня на день відкладали горобці свій політ у вирій, аж поки не діждалися перших морозів. Як забілів сніг на кетягах горобини, вона спалахнула враз вогнем і стала доброю-предоброю. А тут і снігурі прилетіли. І синички до горобчиків у сад перебралися.
— Якби не ваша горобина, нам би і їсти нічого було,— кажуть горобцям снігурі та синиці.
— Пригощайтеся. Ягід на всіх стане,— сказав Чак і додав: — Ми теж зазимуємо. На своїй землі не така та зима й страшна. Аби тільки не було голоду.
— А давайте у гурті жити,— запропонував Чен і махнув крилом у той бік, де за темним лісом стояв важкий од плодів сад його зграї.— Прилітайте і до нас на обід. Ми завжди будемо раді справжнім друзям.
З того часу і не літають у вирій горобці. А коли серед зими на горобчиків нападає сум та жура, з неба гримлять громи. То Машталака і Пашталака до горобців обзиваються, про літо їм нагадують.
І тоді знову у горобинових садах дзвін-передзвін стоїть од веселого пташиного співу.
— Як же бути? — зажурився Чак.— Нам незабаром у вирій летіти.
— Весною ж ви повернетесь,— сказав Рюх.— От весною і закладете сад.
Послухалися горобці тієї поради та й полетіли у теплий край зимувати.
Нема-нема та й зійдуться Чак з Ченом, пожуряться та й запитають одне одного: як там наші сади? Хоч би швидше весни діждатися.
Прийшла весна. Повернулися горобці додому. А як глянули на те місце, де мали бути сади, ніде нема нічого. Жодної ягідки на гілках не залишилося. Стоять дерева голі-голісінькі по обидва боки лісу.
— Хто ж це наші ягідки поїв? — запитав Чак знайомого їжачка Рюха.
— Не інакше, як снігурі та синиці,— відповів Рюх.
— А хіба ти не казав їм, що то насіння на наші сади? — запитав Чак, роззираючись на німу пустку.
— Казав, аякже, та вони не послухали,— зітхнув Рюх і порадив Чаку: — Цього року ви уже якось тут зиму перебудьте та зачекайте, поки поспіє ваша горобина.
— Як ти сказав? — здивовано перепитав Чак і сплигнув на нижчу гілку, щоб краще було чути.
— Ти говорив, що тут ростимуть ваші сади,— мовив Рюх.— От я й подумав: якщо на городі росте городина, то у горобиному садку має рости горобина.
— Ти це чудово придумав! — вигукнув Чак і пообіцяв Рюху: — Ми так і назвемо наші дерева.
— Мені дуже приємно, що я догодив вам,— сказав на прощання Рюх і побіг у своє терновище.
Того ж дня Чак полетів до Чена й розповів про несподівану й приємну новину.
Та недовго раділи горобці. Знову почали журитися Чак і Чен, бо не знали, як їм посадити свою чорну та червону горобину. А так же кортіло свої сади мати.
Напоумив горобців лапокрил Машталака. А сталося це так. Якось надвечір насунула на ліс темна хмара. Лапокрил Машталака і вухокрил Пашталака зганяли хмарки в одну велику й чорну хмару, щоб більша блискавка блискала та дужче грім погуркував. Та це так, більше для забавки, а головне, про що дбали Машталака і Пашталака, це щоб сильніший дощ ішов, швидше трава росла, гриби рясніше родили та дерева купалися досхочу.
Машталака і Пашталака непоказні собою. Навіть страшнуваті: не то звір з великими крильми замість лап та вух, не то птах із синіми зубами у широчезній пащі. Але хоч і їдять вони громи та п’ють тумани,— серця у них добрі.
Так-от, сидів якось зморений Машталака край хмари, дивився на засмученого Чака та й думав: якщо навіть така гарна пташка сумує, то, напевне, у неї справжнє горе? Подумав і запитав:
— Ей, сіра пташко, як тебе звати і чому ти так журишся?
Чак трохи злякався громового голосу Машталаки, а коли придивився до нього й помітив, що у Машталаки лагідні очі, посміливішав і відповів:
— Я — горобець Чак. Ватажок горобиної зграї. Ми всі журимося, бо не вміємо садити горобину. А в неї такі гарні ягідки. Вони, напевне, дуже смачні. Ми хотіли б виростити великий сад, щоб ягід на всіх птахів вистачило.
— Я допоможу вам,— прогуркотів Машталака й додав: — Дерево це непросте. Його треба садити у найстрашнішу ніч, коли земля і небо одним вогнем горять і в одній воді купаються. Якщо ви не злякаєтеся й кинете в землю по малій гілочці, то до ранку громи й дощі вигойдають вам горобиний сад.
— Ми нічого не боїмося, аби тільки повиростали наші дерева,— відказав Чак і чимдуж кинувся до свого товариша Чена, щоб розповісти про велику новину.
З нетерпінням чекали горобці страшної ночі. Були серед горобчиків і такі, що тремтіли з ляку, але не покидали зграї. Вони знали, що перемогти можна тільки тоді, коли поряд з тобою велика зграя твого роду.
І ось настала та велика й жахлива ніч. Було так темно, що навіть у зіниці ока була непроглядна темрява. А потім усе стихло так, що було чути, як б’ється серце горобчика. Коли все принишкло і завмерло, небо розірвала блискавка. У її спаласі Чак помітив Машталаку і почув його голос, що розколов небо:
— Тррримайтессся! Прррийшла горрробина ніч! Кинулися горобці садити сад.
Вітер рвав і ламав їхні крила, та горобці садили дерева. Блискавки сліпили птахів, та вони твердо тримали в дзьобах маленькі прутики. Дощ заливав горобців водотоками, але сміливці хапалися лапками за стебла трави й не покидали свого саду. Тільки Пашталака і Машталака бачили з неба, як працювали горобці під страшним грозоходом. Бачили і раділи.
— Ну,— каже Машталака до Пашталаки,— постараймося ж і ми для доброго діла.
— Я таку зараз хмару прижену,— пообіцяв Пашталака,— що як поллє вона сад, то він до ранку і зацвіте.— Пообіцяв та так і зробив.
От як небо випогодилося та зійшло сонце, вибралися зі схованок горобці, глянули на недавнє пустирище й очам своїм не повірили — зацвів там такий сад, що як повіє від нього вітром, то аж мед на язиці чути.
— Тепер ми уже обов’язково діждемося спілих ягідок,— пообіцяв Чак і гукнув до своєї зграї: — Не полетимо у вирій, поки ягоди на горобині не стануть такими ж солодкими, як і вітер з квітучого саду.
— Ми згодні,— відповіли з Чакової зграї та й заходилися біля саду.
У хорошого садівника роботи завжди доволі. Рано зачервоніла горобина. Та така ж рясна, неначе кожне дерево у кораловому намисті стоїть і гостей дожидається.
Але що не покуштують горобці ягідок, а вони тверді й терпкі.
— Підождемо до осені,— каже Чак і питає ради в Чена: — Чи не закляв хто горобину, що вона не спіє? Можливо, через це її ні люди, ні звірі не тримають у своїх садках.
— Дерево це таємниче,— відповів на те Чен і з надією подивився на темнуваті грона чорноплідної горобини.— Нам треба набратися терпіння, і тоді ми неодмінно розкриємо таїну.
Так з дня на день відкладали горобці свій політ у вирій, аж поки не діждалися перших морозів. Як забілів сніг на кетягах горобини, вона спалахнула враз вогнем і стала доброю-предоброю. А тут і снігурі прилетіли. І синички до горобчиків у сад перебралися.
— Якби не ваша горобина, нам би і їсти нічого було,— кажуть горобцям снігурі та синиці.
— Пригощайтеся. Ягід на всіх стане,— сказав Чак і додав: — Ми теж зазимуємо. На своїй землі не така та зима й страшна. Аби тільки не було голоду.
— А давайте у гурті жити,— запропонував Чен і махнув крилом у той бік, де за темним лісом стояв важкий од плодів сад його зграї.— Прилітайте і до нас на обід. Ми завжди будемо раді справжнім друзям.
З того часу і не літають у вирій горобці. А коли серед зими на горобчиків нападає сум та жура, з неба гримлять громи. То Машталака і Пашталака до горобців обзиваються, про літо їм нагадують.
І тоді знову у горобинових садах дзвін-передзвін стоїть од веселого пташиного співу.