Нещасний Данило
— Як вгадаєш, де золото, бути тобі царем, а як вугілля — бути тобі ковалем, а як пісок, то і справді ти нещасний; дам я тобі коня і зброю, і їдь ти з мого царства.
От ходив він, ходив, лапав, лапав...
— Ось,— каже,— золото. Розбили — аж пісок.
— Ну,— каже цар,— справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав
Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.
— Це,— каже,— хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
— Рятуй мене, бо згорю.
— Як же я тебе,— каже,— рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
— А ти,— каже,— подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке»,— думає.
А вона йому й каже:
— Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
— Як же я тебе відправлю?
— Бери мене,— каже,— на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає. Їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:
— Веди,— каже,— коня та закусиш і спочинеш.
Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
— Став,— каже,— коня!
«Таке,— думає,— три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
— Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води — уже наїдається, а все ціле.
— Що,— каже,— наївся?
— Спасибі, вже.
— Ну, лягай же спочинь.
Встав він на другий день, вона йому і каже:
— Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою. Дає йому сорочку і зброю.
— Це,— каже,— така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об'являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав. Доступив до царя:
— Так,— каже,— і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
— Лягайте,— каже,— спіть, а я постережу. Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
— Звертай! — кричить.
— Ні,— каже,— звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
— Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона і давай його випитувати.
— Що ж,— каже,— вся сила моя от у цих рукавицях
Вона їх з нього сонного зняла та й оддала їм.
От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю збооєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.
Вона знову до нього:
— Де ж ваша сила?
— Сила моя,— каже,— в оцих от чоботях.
Вона і чоботи зняла і оддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
— Сила моя,— каже,— в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
— Ви б,— каже,— в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і подавсь. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й оддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
— Е,— каже,— щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
— А що,— каже,— я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
— Ну,— каже,— перепочинь, та я тобі ще щось друге дам. На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
— Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
— Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувсь конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От,— думає,— одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
— Продай,— каже.— Що тобі дати?
— Та давайте п'ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:
— Піди, душенько, подивись, якого коня купив. Пішла вона, як глянула:
— Е,— каже,— це моя погибель; треба його зарізати.
— Що ти, душенько, як можна?
— Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
— Ти,— каже,— дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.
Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
— Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
Та як глянула:
— Е,— каже,— це моя погибель, треба її зрубати!
— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зрубати. Все одно:
— Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
— А ти,— каже,— дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
— А пливи,— каже,— сюди!
Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
— А де тут така-то дівчина? Показали йому.
— Ну,— каже,— ти мене вдруге на світ народила.
Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив'язав і розметав.
От ходив він, ходив, лапав, лапав...
— Ось,— каже,— золото. Розбили — аж пісок.
— Ну,— каже цар,— справді ти нещасний; їдь з мого царства, мені таких не треба.
Дав йому зброю козацьку, одежу, він і поїхав
Їде він день, їде й другий — нема ні йому, ні коневі їсти. Їде третій день, бачить — стіг сіна стоїть.
— Це,— каже,— хоч не мені, так коневі буде.
Став до стога під'їздить, він і зайнявся. Плаче Данило, тільки чує, щось кричить зі стогу:
— Рятуй мене, бо згорю.
— Як же я тебе,— каже,— рятуватиму, як я і сам не приступлюся.
— А ти,— каже,— подай свою зброю, я ухоплюся, а ти й витягнеш.
Подав він туди зброю і витяг таку здоровенну гадюку. «Таке»,— думає.
А вона йому й каже:
— Коли ти мене витяг, то відправ і додому.
— Як же я тебе відправлю?
— Бери мене,— каже,— на коня, та куди я буду голову хилити, туди верни.
От хилить вона голову, а він повертає. Їхали-їхали і приїхали до такого дворища, що й любо подивитися. Злізла змія і каже:
— Перестій же ти тут, а я до тебе скоро вийду.
Сказала і полізла під ворота. Стояв він, стояв, ждав, ждав, плаче, а тут і вона виходить такою вбраною, красивою баринею, одчиняє ворота:
— Веди,— каже,— коня та закусиш і спочинеш.
Пішли в двір, а посеред двору дві кринички; набрала вона з однієї стаканчик води, поставила, сипнула жменю вівса.
— Став,— каже,— коня!
«Таке,— думає,— три дні ми не їли, не пили, а вона, як на сміх, жменю вівса дала».
Пішли в горницю, вона і йому шматочок булочки і стаканчик води поставила.
— Що ж мені тут їсти?
Коли глянув у вікно — овес і вода цілі, а кінь уже наїдається. Гризнув він булочки, хльобнув води — уже наїдається, а все ціле.
— Що,— каже,— наївся?
— Спасибі, вже.
— Ну, лягай же спочинь.
Встав він на другий день, вона йому і каже:
— Кинь ти мені свою зброю, коня і одежу, а я тобі дам свою. Дає йому сорочку і зброю.
— Це,— каже,— така зброя, що стільки б сили не було, як махнеш, якого не достанеш, то той тільки в живих буде; а сорочка така, що, як надінеш, ніщо тебе не візьме, і їдь ти до такого-то шинку, там тобі об'являть, що їхній цар визвав богатиря, то як поїдеш до нього і женишся; то жінці до семи год правди не кажи.
От попрощалися, він і поїхав. Приїхав до шинку, його розпитують, хто та відкіля. Як узнали, що з чужої землі, і кажуть йому:
— Найшла на нашого царя чужа земля, не може цар сам одбитися, а викликає богатиря, щоб його царство одвоював, його дочку забрав і його до смерті догодував.
Показали йому, куди їхати, він і поїхав. Доступив до царя:
— Так,— каже,— і так, можу я цю чужу землю одбити, дайте мені тільки двох козаків, як що трапиться, щоб звістили.
Виїхав він з козаками в поле.
— Лягайте,— каже,— спіть, а я постережу. Тільки ті поснули, біжить чужа земля.
— Звертай! — кричить.
— Ні,— каже,— звертай ти!
Чужа земля як зачала кулями кидати, як зачала кидати, чисто тих козаків покрила. Він тоді як махне своєю зброєю, яких тільки не достав, то ті й живі зосталися. Одбив, ото раді йому таки всі, одгуляли весілля, сів він на царство, і живуть собі.
А та чужа земля давай царівну підбивати:
— Що ти пішла за такого, що хто його знає і звідки він, а ми ж все царі, ти взнай, чим він орудує, то ми його знищимо, а тебе заберемо.
Вона і давай його випитувати.
— Що ж,— каже,— вся сила моя от у цих рукавицях
Вона їх з нього сонного зняла та й оддала їм.
От виїжджає він на полювання, вони перестріли його, давай тими рукавицями махати, а він як махнув своєю збооєю, котрих побив, а тих привів і в темницю посадив.
Вона знову до нього:
— Де ж ваша сила?
— Сила моя,— каже,— в оцих от чоботях.
Вона і чоботи зняла і оддала. Виїхали вони проти нього, він знову-таки котрих побив, а котрих забрав та в темницю посадив. Та вже в третій раз признався:
— Сила моя,— каже,— в цій зброї, та на мені сорочка така, що мене ніщо не візьме.
Давай вона його улещувати:
— Ви б,— каже,— в баню сходили та змилися, мій батюшка завжди так робив.
Він і подавсь. Тільки що роздягся, вона і підмінила йому зброю і сорочку, та й оддала тим. Виходить він з лазні, тут його взяли, посікли, порубали, склали в мішок, положили на коня і пустили. От кінь ходив-ходив, блудив-блудив та згадав старе місто, де жив. Прибився до свого дворища, а там його добродійка побачила та й каже:
— Е,— каже,— щось уже Данилові заподіялося.
Зараз взяла його, перебрала, перечистила, зложила, з одного колодязя набрала цілющої води, а з другого живущою покропила, він і ожив.
— А що,— каже,— я ж тобі казала, не кажи до семи років жінці правди, не послухав.
Він уже стоїть та мовчить.
— Ну,— каже,— перепочинь, та я тобі ще щось друге дам. На другий день дає йому вона ремінь і приказує:
— Гляди, їдь до того шинку, де і вперше був, та як станеш вранці вмиватися, проси шинкаря, щоб він бив тебе цим ременем, як дужче, подовж спини. Як тільки ти води хлюпнеш, то знову будеш у жінки, та тепер уже їй нічого не кажи.
От поїхав він до того самого шинку, переночував, а як став вмиватися, попросив:
— Як хлюпну я, хазяїн, в перший раз води, то бийте мене цим ременем подовж спини стільки сили.
От хлюпнув він, той як учеше його по спині, він і перекинувсь конем, та таким конем, що любо й глянути. Хазяїн такий радий, такий радий. «От,— думає,— одного привів, а другим сам став». Зараз на ярмарок, став продавати, а цар і побачив.
— Продай,— каже.— Що тобі дати?
— Та давайте п'ять тисяч.
Цар вийняв гроші, взяв і оддав. Приходить у палац, хвалиться:
— Піди, душенько, подивись, якого коня купив. Пішла вона, як глянула:
— Е,— каже,— це моя погибель; треба його зарізати.
— Що ти, душенько, як можна?
— Ні, заріж та й заріж.
Стали готувати ножі, сокири, а дівчинка прибігла, обнімає коня та й каже:
— Коню мій любий, коню хороший, який ти прекрасний, та будуть тебе різати.
А він до неї і гиготить:
— Ти,— каже,— дивись, де перша крапля крові упаде, та візьми ту краплю і закопай в саду.
Зарізали його, дівчинка зробила, як він наказував, понесла в сад і закопала. І виросла з тієї крові така вишня: один лист срібний, другий золотий, третій ще який — всі різні.
Пішов раз цар в сад, угледів ту вишню, любує її та й хвалиться цариці:
— Поглянь, яка у нас в саду вишня хороша, хтозна, коли й виросла.
Та як глянула:
— Е,— каже,— це моя погибель, треба її зрубати!
— Що ти, як можна, сама лучча в саду краса — та зрубати. Все одно:
— Зрубай!
Стали готуватися, а дівчинка прибігла та:
— Вишенько моя, вишенько, яка ти хороша з коня вродилась, та будуть тебе завтра рубати.
— А ти,— каже,— дивись, де перша тріска впаде, то візьми і пусти на воду.
Зрубали вишню, дівчина все зробила, як він казав, пустила трісочку, і такий з неї селезень вилився, що любо й глянути.
От пішов цар на охоту, побачив селезня, а він так сам до рук і йде. Цар одежу з себе, в воду — і поплив за ним. Той далі та й манить. Як одвів од берега, тоді як схватиться, упав на березі, перекинувсь чоловіком, надів свою одежу, а то Данилова і одежа була.
— А пливи,— каже,— сюди!
Приплив той, він його вбив тут, пішов у палац.
— А де тут така-то дівчина? Показали йому.
— Ну,— каже,— ти мене вдруге на світ народила.
Та й став з нею жити, а свою жінку до хвоста коневі прив'язав і розметав.