Сніжиця
Були собі дід та баба бездітні. У піст сніг м'який; діти баби качали з снігу. Дід і каже до баби:
— Ходім і ми скотім бабу собі. Баба і каже:
— Нащо тобі баба? Баба у тебе є, а коли то є, то скотім собі дитинку.
— Ну, ходім скотім. Чи дитину, то й дитину.
Пішли і давай дитину котить. І скотили, і давай дитині ніжки робить і ручки, голову, вуха, рот — усе поробили.
І як зробили вони усю дитину, стала шкіра дитячі обтягаться, стала вона личком вертіти. Дід і баба радіють: ось у нас буде дитинка, вже, слава Богу, рухається.
Через певний час стала дитинка ходить і балакать.
Дівчинка. І дав дід ім'я: Сніжниця.
Живе вона, росте не по годинах, а по хвилинах. За п'ятнадцять день стало півдівки і проворна така! Зве діда дідом, а бабу бабою. Вони нею утішаються. І біла вона, як сніг. І волосся, і лице так як папір білі. Сусідні дівчата познайомились і бігають до неї гулять, і вона бігає до їх.
Після великодніх свят, як сонце пішло вище, тепло, так вона як на сонці стала потавать, і ховається вона у холодок. І дожила вона до Купала Івана. Наплели дівчата вінки і наклали вогнище у березі і просять у діда і у баби Сніжниці стрибать через вогонь і співать.
— Ну, Сніжниця, бери і ти за нами!
Розігналася Сніжниця за ними І, як збігла на вогонь, так тільки і бачили. Вона там і розтопилась.
Прийшли дівчата до діда і до баби й кажуть, що Бог зна, де їхня Сніжниця і ділась.
Так і дід і баба як були, так і зостались.