Син ведмедиці
Він послухав та й жде, а вони собі рубають помаленьку так, що до вечора ледве понакладали собі фіру, а він ще й одного полінця не має на свою фіру. Але як вони вже нарубали дров та й позав'язували, та позапручували, та й повпрягали воли, та й їдуть додому, а він каже:
— Ну, а чому ж не помагаєте мені? А вони кажуть:
— Нема коли, ади вже. емер кається, а коли заїдемо додому, нас і так будуть сварити, що ми так забавилися,— та й таки беруть і їдуть.
А він каже:
— То лишіть мені хоч сокиру, а я вже собі сам нарубаю, впорожні їхати не буду,— бо вони йому казали, щоби впорожні їхав додому.
Але нікотрий не хоче йому лишити сокиру, кождий каже:
— Ага, аби-с і мою загубив, а відтак би" мене піп бив! Та й поїхали, а його таки лишили самого. Він став та й думає, що робити? Але дивиться, а то стоїть бук уже до половини сухий. Він утішився, пустився й витяг його з корінням» та поломив, склав на фіру та й зав'язує. Але надходить ведмідь та й пустився бити воли, а він каже:
— Ї й най, вуйку, не бий, бо будеш сам дрова везти! Але ведмідь був голодний та й таки вбив воли, й з'їв.
А він (ведмедюк) зав'язав фіру та підпрутив, пустився та імив ведмедя, запріг та буком зверху:
— А що,— каже,— не казав-єм ти, не бий, вуйку, бо будеш сам дрова везти, га?
Ну, приїхав він додому, а дома вже полягали спати, він кричить під вікнами:
— А де воли діти! А з хати кажуть:
— А де ж би? До стайні загнати! Він загнав до стайні та й пішов до хати, й каже:
— Дайте їсти!
А кухарка вже спала та й каже:
— А який чорт буде тобі поночі вставати давати їсти, було разом приїхати, то би-с був їв, а так то лягай хиріти не ївши.
А він покундосив трохи кухарку, але вона випросилася, що нема йому що дати їсти, бо їмость не видали для нього нічого, та й ліг спати без вечері. Рано повставали слуги, пішли давати волам їсти, утворили двері, а то всі воли побиті та пороз'їдувані, а ведмідь шмиг у двері та й утік собі в ліс. Піп як довідався що така шкода наробилася, то лиш за голову взявся та ще дужче напудився, та й знов став радитися з попадею, як би того ведмедюка скараскатися. Та й урадили, щоби набрати в міхи попелу й післати його молоти до такого млина, де лиш самі чорти мелють. Вони гадали, що його там чорти уб'ють. Ну, акурат на другий день злагодили йому на фіру мішки попелу та й кажуть:
— На, маєш тут два корці жита, а корець пшениці, їдь до того а до того млина,— розказали йому, де то є,— та змели.
Він гадав, що то таки зіправди жито та пшениця в мішках, та й поїхав. Приїхав він до того млина, де самі чорти мелють, скинув мішки та й каже:
— Зараз мені це змеліть!
Чорти пустилися в той раз, вхопили мішки, понасипали на коші та й мелють, а він ані не дивиться в той бік, але сів собі коло ватри та й витягнув з дзюбеньки кавалок солонини, припік над ватрою, а то такий запах розійшовся по цілім млині; а чорт побіг на лотоки, ймив жабу та й собі зачав припікати над ватрою жабу, але все так зближає над солонину, а той каже:
— Дивися май, держи нижче, аби мені не капнуло з твого на моє, бо нещастя твоє.
Але чорт таки навмисне зблизив жабу над солонину, а то капнуло з жаби на солонину, а він як чиркнув ножем та й вибив чортові око. Відтак встав та подивився, як мелеться, дивиться — а то не мука, але попіл. А він як не стеремкотить на чортів:
— А ви,— каже,— гицлі, як мелете!? Га, пшеницю та жито на попіл? Зараз,— каже,— аби мені тут було два корці муки житньої, а один корець пшеничної,— бо він не знав, що то йому з дому попіл дали.
Чорти понапуджувалися та й в той раз дали йому два корці муки житньої, а корець пшеничної, ще й на фіру винесли. А він упряг коні та й поїхав собі додому з мукою, як має бути.
Але тому чортові, що йому око вибив, жаль зробилося за оком та й що того з млина так пускають. Гадає собі:
« Побіжу-но я та хоч йому коні напуджу, аби йому віз перевернули». Ну, побіг він напопереки манівцями та й перебіг того, сховався під міст та й сидить. Той лишень надійшов, а він як не гулькне з-під мосту, а коні вбік та й уломили снасть, а він, ведмедюк, пустився та й імив чорта, й каже:
— Ага, панку, то так ти робиш? Тепер будеш держати.— Та й запхав йому руку в колодку й каже: — Держи так, аби колесо йшло рівно та й аби крутилося.
Чорт, сирота, взяв та й держить, а він сів на віз, затяв коні та й закмив додому.
Ну, приїхав він додому там до того попа, заїхав перед ґанок, а в попа вже полягали спати. Він кричить з-під дверей:
— Утворіть!
А вони його пізнали та й кажуть:
— Най тобі дідько утворить! А дідько каже:
— Я сич держу, мені нема як утворяти! Піп як учув та й каже:
— А най же ті біг святий піб'є, тепер уже їх два, нема вже що робити.
Ну, що діяти? Утворили йому, а він поносив міхи до комори та наївся, знов з'їв семеро хліба та бербеницю молока та й ліг спати. На другий день встав та пішов направив снасть, а дідька пустив.
Відтак як зачав ґаздувати, то зробив з попа старця (жебрака), слугів бив, що всі повтікали, худобу всю потратив, доста того, лишився лиш сам з попом та й з попадею. Ну, не було попові вже чого взятися, і він змовився з попадею, аби все лишити, а самим утекти геть. На другий день пішов піп до церкви та спакував книжки в міх, та й припер до цимбрині коло криниці, а сам пішов закликати попадю, аби йшла тікати; а ведмедюк тот придивився та побіг, та вибрав з мішка книжки, та кинув у криницю, а сам вліз у мішок. Піп прийшов з попадею ід криниці, попадя завдала попові мішок на плечі, та й кажуть:
— Тікаймо ж тепер борше, його десь не видко, та втечемо від нього.
Ну, тікають вони, тікають, але припало іти через воду. Піп скинув гачі та взяв на шию зав'язав, а попадя задерла обручі аж на голову, та й бредуть. Але то було глибоко, а міх зачав мочитися, а тот кричить з мішка:
— Вище, попоньку, піднімай, вище, бо книги мочаться! А піп учув та взяв міх аж на голову, та й каже:
— Ну, богу дякувати, вже-м утекли від напасті, та й вже нам добре буде вестися, бо найстарша книга до нас заговорила; коби-м перебрели, то почитаємо трохи та подякуємо богу, що нас вислободив від тої напасті. Ну, перебрели вони на другий бік, піп поклав мішок та й розв'язав, а то ведмедюк той. Піп каже:
— А.біг жеби тебе побив! Ти мене й тут не пускаєшся, та я тебе ще так тяжко двигав! А він каже:
— Ой так, я тебе так борзо не пущуся.
Ну, виліз він із міха, та й ідуть уже всі троє; але дивиться, а то є дуже високий стрімкий берег, а насподі вода дуже глибока. Піп каже:
— Треба трохи відпочити.
Сіли вони над тим берегом та й відпочивають, але то вже було понад вечір, а піп щось собі придумав та й каже:
— Тут таки й переночуємо.
Ведмедюк відійшов десь трохи набік, а піп каже попаді:
— Знаєш що, ми тут тому будемо ночувати, бо я собі придумав того чорта вночі друлити в рипу, та вже йому певне там буде амінь (кінець).
А попадя каже:
— Добре, добре, най буде.
Ну, прийшов ведмедюк, та й лягають спати. Піп каже ведмедюкові, аби лягав над самим краєм, а він лягає, відтак лягає попадя, аби була всередині, а відтак попри попадю — піп. Та й поснули. Але ведмедюк на заснув та й слухає; а як уже вчув, що піп та й попадя хропуть, узяв поволеньки та відсунув попадю над край на своє місце, а сам ліг на її місце всередину та й ніби спить. Але вночі пробуджується піп та й стуркає його, будить, а він ніби пробудився та й каже:
— А що? А піп каже:
— Тручаймо того чорта в рипу. А попадя (але то була не попадя, лиш той ведмедюк, а піп гадав, що то попадя) каже:
— Добре, добре, тручаймо! Та й друлили попадю в рипу. А піп тогди каже:
— Тікаймо!
Ну, тікають вони, тікають так мовчки, аби той не чув куди, якби (не дай духу святий) як відти з тої пропасті видобувся, вже, може, відбігли з півмилі, а може, й більше, а піп каже:
— Ну, буде вже, вже нас не найде, хоч би як і видобувся.
Ну, посідали вони, а піп глип, а то не попадя, але ведмедюк. Він лиш за голову імився... та й каже: — А біг жеби тебе побив, за що ти на мене так напосівся, що мене маєтку збавив і жінки, та ще мені і душу спаскудив, та й ще мене не попускаєшся!
А він засміявся та й каже:
— То за тото, аби-с знав, як крадьки робити, аби-с того більше не робив! — А тепер каже: — Маєшся гаразд! Та й розійшлися кожний у свій бік. Та й вже й по казці.
— Ну, а чому ж не помагаєте мені? А вони кажуть:
— Нема коли, ади вже. емер кається, а коли заїдемо додому, нас і так будуть сварити, що ми так забавилися,— та й таки беруть і їдуть.
А він каже:
— То лишіть мені хоч сокиру, а я вже собі сам нарубаю, впорожні їхати не буду,— бо вони йому казали, щоби впорожні їхав додому.
Але нікотрий не хоче йому лишити сокиру, кождий каже:
— Ага, аби-с і мою загубив, а відтак би" мене піп бив! Та й поїхали, а його таки лишили самого. Він став та й думає, що робити? Але дивиться, а то стоїть бук уже до половини сухий. Він утішився, пустився й витяг його з корінням» та поломив, склав на фіру та й зав'язує. Але надходить ведмідь та й пустився бити воли, а він каже:
— Ї й най, вуйку, не бий, бо будеш сам дрова везти! Але ведмідь був голодний та й таки вбив воли, й з'їв.
А він (ведмедюк) зав'язав фіру та підпрутив, пустився та імив ведмедя, запріг та буком зверху:
— А що,— каже,— не казав-єм ти, не бий, вуйку, бо будеш сам дрова везти, га?
Ну, приїхав він додому, а дома вже полягали спати, він кричить під вікнами:
— А де воли діти! А з хати кажуть:
— А де ж би? До стайні загнати! Він загнав до стайні та й пішов до хати, й каже:
— Дайте їсти!
А кухарка вже спала та й каже:
— А який чорт буде тобі поночі вставати давати їсти, було разом приїхати, то би-с був їв, а так то лягай хиріти не ївши.
А він покундосив трохи кухарку, але вона випросилася, що нема йому що дати їсти, бо їмость не видали для нього нічого, та й ліг спати без вечері. Рано повставали слуги, пішли давати волам їсти, утворили двері, а то всі воли побиті та пороз'їдувані, а ведмідь шмиг у двері та й утік собі в ліс. Піп як довідався що така шкода наробилася, то лиш за голову взявся та ще дужче напудився, та й знов став радитися з попадею, як би того ведмедюка скараскатися. Та й урадили, щоби набрати в міхи попелу й післати його молоти до такого млина, де лиш самі чорти мелють. Вони гадали, що його там чорти уб'ють. Ну, акурат на другий день злагодили йому на фіру мішки попелу та й кажуть:
— На, маєш тут два корці жита, а корець пшениці, їдь до того а до того млина,— розказали йому, де то є,— та змели.
Він гадав, що то таки зіправди жито та пшениця в мішках, та й поїхав. Приїхав він до того млина, де самі чорти мелють, скинув мішки та й каже:
— Зараз мені це змеліть!
Чорти пустилися в той раз, вхопили мішки, понасипали на коші та й мелють, а він ані не дивиться в той бік, але сів собі коло ватри та й витягнув з дзюбеньки кавалок солонини, припік над ватрою, а то такий запах розійшовся по цілім млині; а чорт побіг на лотоки, ймив жабу та й собі зачав припікати над ватрою жабу, але все так зближає над солонину, а той каже:
— Дивися май, держи нижче, аби мені не капнуло з твого на моє, бо нещастя твоє.
Але чорт таки навмисне зблизив жабу над солонину, а то капнуло з жаби на солонину, а він як чиркнув ножем та й вибив чортові око. Відтак встав та подивився, як мелеться, дивиться — а то не мука, але попіл. А він як не стеремкотить на чортів:
— А ви,— каже,— гицлі, як мелете!? Га, пшеницю та жито на попіл? Зараз,— каже,— аби мені тут було два корці муки житньої, а один корець пшеничної,— бо він не знав, що то йому з дому попіл дали.
Чорти понапуджувалися та й в той раз дали йому два корці муки житньої, а корець пшеничної, ще й на фіру винесли. А він упряг коні та й поїхав собі додому з мукою, як має бути.
Але тому чортові, що йому око вибив, жаль зробилося за оком та й що того з млина так пускають. Гадає собі:
« Побіжу-но я та хоч йому коні напуджу, аби йому віз перевернули». Ну, побіг він напопереки манівцями та й перебіг того, сховався під міст та й сидить. Той лишень надійшов, а він як не гулькне з-під мосту, а коні вбік та й уломили снасть, а він, ведмедюк, пустився та й імив чорта, й каже:
— Ага, панку, то так ти робиш? Тепер будеш держати.— Та й запхав йому руку в колодку й каже: — Держи так, аби колесо йшло рівно та й аби крутилося.
Чорт, сирота, взяв та й держить, а він сів на віз, затяв коні та й закмив додому.
Ну, приїхав він додому там до того попа, заїхав перед ґанок, а в попа вже полягали спати. Він кричить з-під дверей:
— Утворіть!
А вони його пізнали та й кажуть:
— Най тобі дідько утворить! А дідько каже:
— Я сич держу, мені нема як утворяти! Піп як учув та й каже:
— А най же ті біг святий піб'є, тепер уже їх два, нема вже що робити.
Ну, що діяти? Утворили йому, а він поносив міхи до комори та наївся, знов з'їв семеро хліба та бербеницю молока та й ліг спати. На другий день встав та пішов направив снасть, а дідька пустив.
Відтак як зачав ґаздувати, то зробив з попа старця (жебрака), слугів бив, що всі повтікали, худобу всю потратив, доста того, лишився лиш сам з попом та й з попадею. Ну, не було попові вже чого взятися, і він змовився з попадею, аби все лишити, а самим утекти геть. На другий день пішов піп до церкви та спакував книжки в міх, та й припер до цимбрині коло криниці, а сам пішов закликати попадю, аби йшла тікати; а ведмедюк тот придивився та побіг, та вибрав з мішка книжки, та кинув у криницю, а сам вліз у мішок. Піп прийшов з попадею ід криниці, попадя завдала попові мішок на плечі, та й кажуть:
— Тікаймо ж тепер борше, його десь не видко, та втечемо від нього.
Ну, тікають вони, тікають, але припало іти через воду. Піп скинув гачі та взяв на шию зав'язав, а попадя задерла обручі аж на голову, та й бредуть. Але то було глибоко, а міх зачав мочитися, а тот кричить з мішка:
— Вище, попоньку, піднімай, вище, бо книги мочаться! А піп учув та взяв міх аж на голову, та й каже:
— Ну, богу дякувати, вже-м утекли від напасті, та й вже нам добре буде вестися, бо найстарша книга до нас заговорила; коби-м перебрели, то почитаємо трохи та подякуємо богу, що нас вислободив від тої напасті. Ну, перебрели вони на другий бік, піп поклав мішок та й розв'язав, а то ведмедюк той. Піп каже:
— А.біг жеби тебе побив! Ти мене й тут не пускаєшся, та я тебе ще так тяжко двигав! А він каже:
— Ой так, я тебе так борзо не пущуся.
Ну, виліз він із міха, та й ідуть уже всі троє; але дивиться, а то є дуже високий стрімкий берег, а насподі вода дуже глибока. Піп каже:
— Треба трохи відпочити.
Сіли вони над тим берегом та й відпочивають, але то вже було понад вечір, а піп щось собі придумав та й каже:
— Тут таки й переночуємо.
Ведмедюк відійшов десь трохи набік, а піп каже попаді:
— Знаєш що, ми тут тому будемо ночувати, бо я собі придумав того чорта вночі друлити в рипу, та вже йому певне там буде амінь (кінець).
А попадя каже:
— Добре, добре, най буде.
Ну, прийшов ведмедюк, та й лягають спати. Піп каже ведмедюкові, аби лягав над самим краєм, а він лягає, відтак лягає попадя, аби була всередині, а відтак попри попадю — піп. Та й поснули. Але ведмедюк на заснув та й слухає; а як уже вчув, що піп та й попадя хропуть, узяв поволеньки та відсунув попадю над край на своє місце, а сам ліг на її місце всередину та й ніби спить. Але вночі пробуджується піп та й стуркає його, будить, а він ніби пробудився та й каже:
— А що? А піп каже:
— Тручаймо того чорта в рипу. А попадя (але то була не попадя, лиш той ведмедюк, а піп гадав, що то попадя) каже:
— Добре, добре, тручаймо! Та й друлили попадю в рипу. А піп тогди каже:
— Тікаймо!
Ну, тікають вони, тікають так мовчки, аби той не чув куди, якби (не дай духу святий) як відти з тої пропасті видобувся, вже, може, відбігли з півмилі, а може, й більше, а піп каже:
— Ну, буде вже, вже нас не найде, хоч би як і видобувся.
Ну, посідали вони, а піп глип, а то не попадя, але ведмедюк. Він лиш за голову імився... та й каже: — А біг жеби тебе побив, за що ти на мене так напосівся, що мене маєтку збавив і жінки, та ще мені і душу спаскудив, та й ще мене не попускаєшся!
А він засміявся та й каже:
— То за тото, аби-с знав, як крадьки робити, аби-с того більше не робив! — А тепер каже: — Маєшся гаразд! Та й розійшлися кожний у свій бік. Та й вже й по казці.