Казка про Яйце-Райце

Скачати   Роздрукувати


 ( 1017)
    Був собі на світі один чоловік із жінкою, і було в них усього добра тільки баранчик та дві овечки. От пішов одного разу цей чоловік на полювання. Прийшов до лісу, бачить — сидить на дереві орел з пораненим крилом, підлетіти не може. Тільки намірився чоловік у нього стрельнути, коли раптом заговорив орел людським голосом:
    — Ти мене не бий, пожалій, я тобі за те добром відплачу! Пожалів чоловік орла, не став стріляти. А орел йому й каже:
    — Візьми мене до себе в хату та годуй м'ясом, поки крило загоїться.
    Узяв його чоловік, приніс додому, зарізав одну овечку і почав орла м'ясом годувати. Минув тиждень-другий, орел ту овечку з'їв і говорить чоловікові:
    — Пусти мене політати, силу свою попитати.
    Злетів орел над лісом, літав, літав до полудня і повернувся назад.
    — Ні, — каже, — мало ще в мене сили, годуй мене далі.
    Зарізав чоловік другу овечку, став знову орла м'ясом годувати. Минув ще тиждень-другий, знов орел проситься сили попитати. Злетів він аж під хмари, літав, літав до вечора й назад повернувся.
    — Ні,— каже,— мало ще в мене сили, годуй мене ще.
    Хоч і шкода було чоловікові останнього баранчика різати, та що поробиш? Орла теж шкода!
    От орел баранчика доїв, а тоді як злетить вище хмар! Літав, літав цілий день і цілу ніч, аж на ранок додому повернувся.
    — Ну, спасибі тобі, добрий чоловіче, — каже. — Сідай тепер на мене, полетимо до мого роду.
    Летіли вони, летіли, прилетіли до орлового дядька.
    — Іди, — каже орел, — до мого дядька в хату, та як почне він про мене розпитувати, ти відповідай: «Як дасте мені яйце-райце, я вашого небожа сюди приведу!»
    Увійшов чоловік у хату, а його там і питають:
    — Чи по волі, чи по неволі прийшов сюди?
    — Добрий козак усе по волі ходить,— каже він.
    Тут орлів дядько й говорить йому:
показати повністю
    — Чи не стрічав ти десь на волі нашого небожа? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.
    А він відповідає, як орел наказав:
    — Як дасте мені яйце-райце, я вашого небожа сюди приведу!
    — Ач чого схотів,— каже орлів дядько. — Та краще мені його ніколи й не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
    Вийшов чоловік із хати і розповів орлу, що не хоче дядько яйце віддавати.
    — Що ж, полетимо далі,— каже орел.
    Летіли вони, летіли, прилетіли до орлового брата.
    От і брат орлів став питати:
    — Чи не бачив ти десь мого брата? Давно вже про нього нічого не чути. Чи не сталося з ним лиха?
    — А ви дайте мені яйце-райце,— каже чоловік, — то я вашого брата сюди приведу!
    — Ні, — відповідає орлів брат, — нехай він краще пропадає, аніж тобі чудесне яйце-райце віддати!
    Полетіли вони далі. Прилетіли до орлового батька.
    Тут орлові батько з матір'ю почали його розпитувать:
    — Чи ГІО волі, чи по неволі?
    — Добрий козак усе по волі ходить, — каже він їм.
    — Чи не стрічався тобі десь наш улюблений син? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.
    — А ви дайте мені яйце-райце, то я вам його приведу! — каже чоловік.
    Зраділи орлові батько з матір'ю.
    — Веди швидше, — кажуть, — дамо тобі чудесне яйце-райце!
    Як побачили вони свого сина, стали його обіймати, цілувати, а чоловікові дали яйце-райце і сказали:
    — Гляди ж, не розбивай його ніде в дорозі. А як прийдеш додому, погороди загороди великі, тоді вже й розіб'єш.
    Уклонився їм чоловік, попрощався з орлом та й пішов у зворотну путь.
    Іде він, іде цілий день до вечора і дійшов до зеленого лісу.
    Бачить — на узліссі джерельце, а із нього струмок дзюрчить. Схотілося чоловікові води напитися, нахилився до струмка, а яйце з-за пазухи випало та об камінець і розбилося!..
    Як узяла ж тут худоба вернути з того яйця — і корови, і вівці, й кози! Верне та верне. Ревуть, мекають, по лісі розбігаються. Кинувся чоловік ловити їх — та де там!..
    Коли це виходить з лісу Змій та й каже йому:
    — Що ти мені даси, як я тобі усю худобу назад у яйце зажену?
    — Та в мене нема нічого,— каже чоловік.
    — А ти пообіцяй мені віддати те, що в тебе є вдома, а тобі невідоме!
    — Гаразд, обіцяю! — каже він.
    Тут Змій тільки свиснув, одразу вся худоба назад у яйце пішла. Змій узяв яйце, заліпив і віддав чоловікові в руки.
    — Гляди ж, — каже, — буду обіцяного сім літ ждати.
    От приходить він додому, аж там без нього син народився. Охнув чоловік, ударив об поли руками:
    — Це ж я тебе, синку, віддати Змієві пообіцяв!
    Плачуть вони з жінкою, журяться, та словами лихові не зарадиш.
    От погородили вони загороди великі, розбили яйце-райце, випустили худобу і почали жити багато. А синок Іванко знай собі росте, за один рік на три роки старший стає.
    Шість років минуло, сьомий наступає. Став Іваночко добрим молодцем. Тільки помічає він, що батько з матір'ю все журяться, зітхають, нишком сльози ллють.
    — Чого це ви, тато й мамо, журитесь? — питає він їх.
    Тут батько і розповідає йому все: пообіцяв, мовляв, я тебе Змієві віддати, і вже час настає обіцянку виконати.
    — Дарма, не журіться, — каже Іван. — Піду я до Змія, може, таки й живий повернусь!
    Прийшов Іванко до Змія, а той йому каже:
    — Добре, що ти до мене своєю волею прийшов, батьківську обіцянку виконав. За те я тебе додому відпущу, як ти мені троє діл зробиш. А як не зробиш, то я тебе з'їм!
    А коло Змієвої хати був великий луг — скільки оком сягнути! От Змій йому й каже:
    — Щоб ти за одну ніч оцей луг викорчував, зорав, пшеницею засіяв, а пшеницю ту покосив, помолотив, помолов і з того борошна паляницю спік. Поки я встану, щоб вона на столі лежала.
    Пішов Іваночко на луг, зажурився. Як йому таке діло за одну ніч зробити?
    Коли це бачить він, стоїть неподалік мурований стовп, а з того стовпа дівочий голос чути:
    — Чого ти, козаче, журишся?
    — Та як мені не журитися, коли Змій загадав таке, що я ніколи його не зроблю. А він сказав, щоб за одну ніч!
    — Пообіцяіг' зі мною одружитися, то я тобі допоможу!
    — Гаразд, обіцяю,— каже він.
    Тут раптом мурований стовп розкрився, і з нього вийшла дівчина-красуня.
    — Я Змієва дочка,— каже вона,— мене батько в кам'яний стовп замурував за те, що я хитріша від нього. І бути б мені в цьому стовпі навіки, якби ти зі мною одружитися не пообіцяв. А тепер уже батьківські чари надо мною влади не мають!
    Лягай швидше спати, а завтра рано встанеш, понесеш Змієві паляницю.
    От пішла дівчина до того лугу-та як свисне! Увесь луг тріщить, гуркотить: в одному місці корчується, в другому — ореться, в третьому-пшениця сіється... А там уже й коситься, 1 молотиться, все само собою робиться. І до ранкової зорі спекла дівчина паляницю й дала Іванові. Він приніс її до Змія и поклав на стіл. А Зміївна тим часом знову в той стовп увійшла.
    Прокинувся Змій, бачить — паляниця на столі. Вийшов на ґанок, глянув: де вчора луг зеленів, там тепер тільки стерня наїжилась, а амбари від мішків з борошном ломляться.
    — Що ж,— каже Змій,—з цим ділом ти впорався!
    А по другий бік від Змієвої хати була висока гора. От Змій і загадує Іванові:
    - Щоб ти за одну ніч оцю гору розкопав до самого Дніпра і щоб Дніпро сюди пішов. І побудуй тут на Дніпрі пристань, щоб сюди баидаки приставали, і продай на байдаки все борошно з амбарів. Як устану рано, то щоб все це було зроблено!
    Пішов знову Іванко до того стовпа зажурений. А Зміївна вийшла із стовпа, розпитала, що Змій наказав, і говорить:
    — Лягай під кущем спати, а я все зроблю.
    А сама як свисне! Пішов навкруги шум та грім: гора сама розкопується, Дніпро туди тече, а по ньому байдаки пливуть.
    От і пристань побудована, і мішки з амбарів на байдаки вантажаться...
    Розбудила дівчина Івана, щоб він гроші від купців приимав, а сама знову в свій стовп увійшла Прокинувся Змій, вийшов на ґанок, а вже від пристані останні байдаки відпливають.
    — Ну, що ж, і з цим ділом ти впорався! — каже Змій
    На третю ніч наказує він Іванові:
    — Щоб ти сьогодні вночі золотого зайця впіймав і вдосвіта мені в хату приніс.
    Пішов знову Іваночко до стовпа. А Зміївна вийшла із стовпа и питає:
    — Ану, що сьогодні Змій загадав?
    — Отак і так,— каже він.
    — Оце вже не жарти, — сказала дівчина, — доведеться нам з тобою разом зайця ловити. Ходімо до тої гори, до глибокої нори. Ти будеш над норою стояти, а я піду з нори виганяти.
    Та гляди: що тільки з нори вийде — зразу хапай і міцніше тримай, бо це й буде золотий заєць.
    Прийшли вони до тої гори; до глибокої нори. Вона ввійшла в нору, а він стоїть, жде. Коли це вилазить з нори гадюка і страшно так сичить. Він відступився, а гадюка шмигнула в кущі і зникла. Виходить з нори Зміївна.
    — Хіба ти нічого не бачив? — питає.
    — Бачив я гадюку, побоявся, щоб не вжалила, і відступився.
    — Ех ти! — каже вона. Та це ж і був той самий заєць!
    Ну, то нехай вже, я знову туди піду, а ти на цей раз не лови гав!
    От стоїть він і жде. Коли це виходить з нори старенька бабуся і шамкає беззубим ротом:
    — Що ти шукаєш, сину?
    — Золотого зайця,— каже він.
    — Де б він тут ужявшя? Нема його тут!
    Сказала і пішла геть — як крізь землю провалилась.
    А дівчина вийшла з нори і питає:
    — Що ж ти зайця не вловив? Хіба ти нічого не бачив?
    — Та ні, — каже він, — бачив я стареньку бабусю, і сказала вона, що нема тут золотого зайця.
    — Так це ж саме й був отой заєць! Ну, тепер уже нам його не вловити! Доведеться мені самій зайцем обернутися, а ти мене віднесені до Змія і покладеш на лавку. Тільки до рук Змієві не давай, бо тоді він одразу мене впізнає і пошматує нас
    обох.
    От обернулася вона золотим зайцем, він узяв її і приніс Змієві вдосвіта. Поклав зайця на лавку й каже:
    — Оце вже я всі три діла виконав, тепер додому піду.
    — Іди! — каже Змій.
    Іванко пішов собі, а Зміївна почекала, поки батько вийшов з хати, а тоді знов дівчиною обернулася і втекла. Догнала вона Івана, і побігли разом.
    Біжать вони, біжать, а Змій тим часом побачив, що зайця нема. Вибіг він на луг, бачить - мурований стовп розкритий стоїть. Іут Змій одразу здогадався, що то його дочка Іванові допомагала і з ним разом втекла. Розлютувався Змій і послав своїх вірних слуг втікачів здоганяти.
    Почула Зміївна — земля стугонить.
    Каже вона Іванові:
    — Оце вже за нами біжать! Я перекинусь овечкою а ти пастушком і паси мене. А як спитають — чи не бачив тут парубка з дівчиною, кажи, що тоді бачив, як ця овечка ягнятком була!
    От скачуть Змієві слуги, бачать - край дороги овечка пасеться і пастушок за нею йде. Вони й питають:
    — Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не пробігали тут?
    — Бачив! — каже пастушок.
    — А чи давно ти їх бачив?
    — Тоді бачив,— каже,— як оця овечка ягнятком була.
    — То не вони,— кажуть слуги. — Овечка твоя вже стара, а вони оце тільки втекли.
    І повернулися назад ні з чим. Як дізнався Змій, що вони овечку з пастушком зустріли, розгнівався дуже і закричав:
    — Та то ж вони були! Скачіть знову й хапайте їх!
    А Іван з дівчиною біжать, біжать, раптом чують — знову земля стугонить. Дівчина й каже:
    — Знов за нами женуться! Перекинусь я старою хатиною, а ти стань старим дідусем. А як спитають про нас, кажи: бачив тоді, як цю хатинку будував.
    От скачуть Змієві слуги, бачать — біля дороги хатинка стоїть, набік похилилася. А на призьбі старий дідусь сидить з білою бородою.
    — Гей, діду! — гукають вони. — Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не проходили тут?
    — Бачив! — каже дідусь.
    — А давно ти їх бачив?
    — Та тоді ще бачив, як оцю хатинку будував.
    — Ну, — кажуть вони, — цій хатинці, мабуть, років сто буде! То не вони були!
    І повернулись назад. А Змій, як дізнався про діда й хатинку, розлютувався ще дужче і полетів сам утікачів здоганяти.
    Почула дівчина — земля гуде, вітер свище.
    — Ой, — каже, — мій батько сам за нами летить! Біда нам з тобою, Іваночку! Стань же швидше озером, а я стану золотою рибкою!
    Прилетів Змій до того озера, вмить обернувся щукою та й ну ганятися за золотою рибкою. А вона відразу дикою качкою перекинулась і злетіла над озером. Він за нею шулікою, а вона знову золотою рибкою у воду пішла. Так він за нею ганявся, ганявся, та впіймати не зміг.
    Надумав він тоді всю воду з озера випити. Пив, пив — та й луснув! Тут йому й кінець прийшов.
    Пішли далі Іваночко й дівчина Зміївна. Прийшли нарешті до його села. От вона й каже Іванові:
    — Іди ти до себе додому, а я наймуся до кого-небудь. Одне пам'ятай: як зайдеш до хати, усіх поцілуєш, тільки малих дітей не цілуй. Бо як поцілуєш дитину — мене забудеш.
    От він зайшов у рідну хату, кинулися до нього батько з матір'ю, почав він їх обіймати, цілувати. Коли це бачить: у хаті колиска висить, а в ній дитина рученятами плеще.
    — А то що ж таке? — питає Іван.
    А батьки й кажуть:
    — То в нас ще синок народився, поки ти в Змія був.
    Зрадів Іваночко, кинувся братика обіймати, цілувати. Та як тільки поцілував — одразу й забув про дівчину-красуню, Змієву дочку.
    Ото минає день за днем. Живе Іваночко мирно й щасливо. І надумали батько з матір'ю сина оженити. Висватали йому дівчину хорошу, почали до весілля готуватися.
    Напередодні ввечері покликали вони на шишки молодиць. Прийшла з ними й дівчина Зміївна.
    Почали шишки місити. А вона зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу — вони й стали живі!
    Ходить голубка за голубом і говорить йому:
    — А ти забув, як я за тебе луг корчувала і пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до Змія відніс?
    А голуб каже:
    — Забув, забув!
    Голубка знов говорить:
    — А ти забув, як я за тебе гору розкопала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки підпливали і щоб ти борошно продав на байдаки?
    А голуб каже:
    — Забув, забув!
    Голубка знову до нього:
    — А ти набув, як ми вдвох за золотим зайцем ходили? Ти й мене забув?
    А голуб каже:
    — Забув, забув!
    Як почув оце Іваночко, так одразу й згадав про дівчину Зміївну і впізнав її. Кинувся він до неї, взяв за білі рученьки:
    — Ось моя наречена!
    Розповів він про все батькові-матері, а на другий день і весілля справили.