Казка про Яйце-Райце
— Чи не стрічав ти десь на волі нашого небожа? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.
А він відповідає, як орел наказав:
— Як дасте мені яйце-райце, я вашого небожа сюди приведу!
— Ач чого схотів,— каже орлів дядько. — Та краще мені його ніколи й не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Вийшов чоловік із хати і розповів орлу, що не хоче дядько яйце віддавати.
— Що ж, полетимо далі,— каже орел.
Летіли вони, летіли, прилетіли до орлового брата.
От і брат орлів став питати:
— Чи не бачив ти десь мого брата? Давно вже про нього нічого не чути. Чи не сталося з ним лиха?
— А ви дайте мені яйце-райце,— каже чоловік, — то я вашого брата сюди приведу!
— Ні, — відповідає орлів брат, — нехай він краще пропадає, аніж тобі чудесне яйце-райце віддати!
Полетіли вони далі. Прилетіли до орлового батька.
Тут орлові батько з матір'ю почали його розпитувать:
— Чи ГІО волі, чи по неволі?
— Добрий козак усе по волі ходить, — каже він їм.
— Чи не стрічався тобі десь наш улюблений син? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.
— А ви дайте мені яйце-райце, то я вам його приведу! — каже чоловік.
Зраділи орлові батько з матір'ю.
— Веди швидше, — кажуть, — дамо тобі чудесне яйце-райце!
Як побачили вони свого сина, стали його обіймати, цілувати, а чоловікові дали яйце-райце і сказали:
— Гляди ж, не розбивай його ніде в дорозі. А як прийдеш додому, погороди загороди великі, тоді вже й розіб'єш.
Уклонився їм чоловік, попрощався з орлом та й пішов у зворотну путь.
Іде він, іде цілий день до вечора і дійшов до зеленого лісу.
Бачить — на узліссі джерельце, а із нього струмок дзюрчить. Схотілося чоловікові води напитися, нахилився до струмка, а яйце з-за пазухи випало та об камінець і розбилося!..
Як узяла ж тут худоба вернути з того яйця — і корови, і вівці, й кози! Верне та верне. Ревуть, мекають, по лісі розбігаються. Кинувся чоловік ловити їх — та де там!..
Коли це виходить з лісу Змій та й каже йому:
— Що ти мені даси, як я тобі усю худобу назад у яйце зажену?
— Та в мене нема нічого,— каже чоловік.
— А ти пообіцяй мені віддати те, що в тебе є вдома, а тобі невідоме!
— Гаразд, обіцяю! — каже він.
Тут Змій тільки свиснув, одразу вся худоба назад у яйце пішла. Змій узяв яйце, заліпив і віддав чоловікові в руки.
— Гляди ж, — каже, — буду обіцяного сім літ ждати.
От приходить він додому, аж там без нього син народився. Охнув чоловік, ударив об поли руками:
— Це ж я тебе, синку, віддати Змієві пообіцяв!
Плачуть вони з жінкою, журяться, та словами лихові не зарадиш.
От погородили вони загороди великі, розбили яйце-райце, випустили худобу і почали жити багато. А синок Іванко знай собі росте, за один рік на три роки старший стає.
Шість років минуло, сьомий наступає. Став Іваночко добрим молодцем. Тільки помічає він, що батько з матір'ю все журяться, зітхають, нишком сльози ллють.
— Чого це ви, тато й мамо, журитесь? — питає він їх.
Тут батько і розповідає йому все: пообіцяв, мовляв, я тебе Змієві віддати, і вже час настає обіцянку виконати.
— Дарма, не журіться, — каже Іван. — Піду я до Змія, може, таки й живий повернусь!
Прийшов Іванко до Змія, а той йому каже:
— Добре, що ти до мене своєю волею прийшов, батьківську обіцянку виконав. За те я тебе додому відпущу, як ти мені троє діл зробиш. А як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло Змієвої хати був великий луг — скільки оком сягнути! От Змій йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч оцей луг викорчував, зорав, пшеницею засіяв, а пшеницю ту покосив, помолотив, помолов і з того борошна паляницю спік. Поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Пішов Іваночко на луг, зажурився. Як йому таке діло за одну ніч зробити?
Коли це бачить він, стоїть неподалік мурований стовп, а з того стовпа дівочий голос чути:
— Чого ти, козаче, журишся?
— Та як мені не журитися, коли Змій загадав таке, що я ніколи його не зроблю. А він сказав, щоб за одну ніч!
— Пообіцяіг' зі мною одружитися, то я тобі допоможу!
— Гаразд, обіцяю,— каже він.
Тут раптом мурований стовп розкрився, і з нього вийшла дівчина-красуня.
— Я Змієва дочка,— каже вона,— мене батько в кам'яний стовп замурував за те, що я хитріша від нього. І бути б мені в цьому стовпі навіки, якби ти зі мною одружитися не пообіцяв. А тепер уже батьківські чари надо мною влади не мають!
Лягай швидше спати, а завтра рано встанеш, понесеш Змієві паляницю.
От пішла дівчина до того лугу-та як свисне! Увесь луг тріщить, гуркотить: в одному місці корчується, в другому — ореться, в третьому-пшениця сіється... А там уже й коситься, 1 молотиться, все само собою робиться. І до ранкової зорі спекла дівчина паляницю й дала Іванові. Він приніс її до Змія и поклав на стіл. А Зміївна тим часом знову в той стовп увійшла.
Прокинувся Змій, бачить — паляниця на столі. Вийшов на ґанок, глянув: де вчора луг зеленів, там тепер тільки стерня наїжилась, а амбари від мішків з борошном ломляться.
— Що ж,— каже Змій,—з цим ділом ти впорався!
А по другий бік від Змієвої хати була висока гора. От Змій і загадує Іванові:
- Щоб ти за одну ніч оцю гору розкопав до самого Дніпра і щоб Дніпро сюди пішов. І побудуй тут на Дніпрі пристань, щоб сюди баидаки приставали, і продай на байдаки все борошно з амбарів. Як устану рано, то щоб все це було зроблено!
Пішов знову Іванко до того стовпа зажурений. А Зміївна вийшла із стовпа, розпитала, що Змій наказав, і говорить:
— Лягай під кущем спати, а я все зроблю.
А сама як свисне! Пішов навкруги шум та грім: гора сама розкопується, Дніпро туди тече, а по ньому байдаки пливуть.
От і пристань побудована, і мішки з амбарів на байдаки вантажаться...
Розбудила дівчина Івана, щоб він гроші від купців приимав, а сама знову в свій стовп увійшла Прокинувся Змій, вийшов на ґанок, а вже від пристані останні байдаки відпливають.
— Ну, що ж, і з цим ділом ти впорався! — каже Змій
На третю ніч наказує він Іванові:
— Щоб ти сьогодні вночі золотого зайця впіймав і вдосвіта мені в хату приніс.
Пішов знову Іваночко до стовпа. А Зміївна вийшла із стовпа и питає:
— Ану, що сьогодні Змій загадав?
— Отак і так,— каже він.
— Оце вже не жарти, — сказала дівчина, — доведеться нам з тобою разом зайця ловити. Ходімо до тої гори, до глибокої нори. Ти будеш над норою стояти, а я піду з нори виганяти.
Та гляди: що тільки з нори вийде — зразу хапай і міцніше тримай, бо це й буде золотий заєць.
Прийшли вони до тої гори; до глибокої нори. Вона ввійшла в нору, а він стоїть, жде. Коли це вилазить з нори гадюка і страшно так сичить. Він відступився, а гадюка шмигнула в кущі і зникла. Виходить з нори Зміївна.
— Хіба ти нічого не бачив? — питає.
— Бачив я гадюку, побоявся, щоб не вжалила, і відступився.
— Ех ти! — каже вона. Та це ж і був той самий заєць!
Ну, то нехай вже, я знову туди піду, а ти на цей раз не лови гав!
От стоїть він і жде. Коли це виходить з нори старенька бабуся і шамкає беззубим ротом:
— Що ти шукаєш, сину?
— Золотого зайця,— каже він.
— Де б він тут ужявшя? Нема його тут!
Сказала і пішла геть — як крізь землю провалилась.
А дівчина вийшла з нори і питає:
— Що ж ти зайця не вловив? Хіба ти нічого не бачив?
— Та ні, — каже він, — бачив я стареньку бабусю, і сказала вона, що нема тут золотого зайця.
— Так це ж саме й був отой заєць! Ну, тепер уже нам його не вловити! Доведеться мені самій зайцем обернутися, а ти мене віднесені до Змія і покладеш на лавку. Тільки до рук Змієві не давай, бо тоді він одразу мене впізнає і пошматує нас
обох.
От обернулася вона золотим зайцем, він узяв її і приніс Змієві вдосвіта. Поклав зайця на лавку й каже:
— Оце вже я всі три діла виконав, тепер додому піду.
— Іди! — каже Змій.
Іванко пішов собі, а Зміївна почекала, поки батько вийшов з хати, а тоді знов дівчиною обернулася і втекла. Догнала вона Івана, і побігли разом.
Біжать вони, біжать, а Змій тим часом побачив, що зайця нема. Вибіг він на луг, бачить - мурований стовп розкритий стоїть. Іут Змій одразу здогадався, що то його дочка Іванові допомагала і з ним разом втекла. Розлютувався Змій і послав своїх вірних слуг втікачів здоганяти.
Почула Зміївна — земля стугонить.
Каже вона Іванові:
— Оце вже за нами біжать! Я перекинусь овечкою а ти пастушком і паси мене. А як спитають — чи не бачив тут парубка з дівчиною, кажи, що тоді бачив, як ця овечка ягнятком була!
От скачуть Змієві слуги, бачать - край дороги овечка пасеться і пастушок за нею йде. Вони й питають:
— Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не пробігали тут?
— Бачив! — каже пастушок.
— А чи давно ти їх бачив?
— Тоді бачив,— каже,— як оця овечка ягнятком була.
— То не вони,— кажуть слуги. — Овечка твоя вже стара, а вони оце тільки втекли.
І повернулися назад ні з чим. Як дізнався Змій, що вони овечку з пастушком зустріли, розгнівався дуже і закричав:
— Та то ж вони були! Скачіть знову й хапайте їх!
А Іван з дівчиною біжать, біжать, раптом чують — знову земля стугонить. Дівчина й каже:
— Знов за нами женуться! Перекинусь я старою хатиною, а ти стань старим дідусем. А як спитають про нас, кажи: бачив тоді, як цю хатинку будував.
От скачуть Змієві слуги, бачать — біля дороги хатинка стоїть, набік похилилася. А на призьбі старий дідусь сидить з білою бородою.
— Гей, діду! — гукають вони. — Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не проходили тут?
— Бачив! — каже дідусь.
— А давно ти їх бачив?
— Та тоді ще бачив, як оцю хатинку будував.
— Ну, — кажуть вони, — цій хатинці, мабуть, років сто буде! То не вони були!
І повернулись назад. А Змій, як дізнався про діда й хатинку, розлютувався ще дужче і полетів сам утікачів здоганяти.
Почула дівчина — земля гуде, вітер свище.
— Ой, — каже, — мій батько сам за нами летить! Біда нам з тобою, Іваночку! Стань же швидше озером, а я стану золотою рибкою!
Прилетів Змій до того озера, вмить обернувся щукою та й ну ганятися за золотою рибкою. А вона відразу дикою качкою перекинулась і злетіла над озером. Він за нею шулікою, а вона знову золотою рибкою у воду пішла. Так він за нею ганявся, ганявся, та впіймати не зміг.
Надумав він тоді всю воду з озера випити. Пив, пив — та й луснув! Тут йому й кінець прийшов.
Пішли далі Іваночко й дівчина Зміївна. Прийшли нарешті до його села. От вона й каже Іванові:
— Іди ти до себе додому, а я наймуся до кого-небудь. Одне пам'ятай: як зайдеш до хати, усіх поцілуєш, тільки малих дітей не цілуй. Бо як поцілуєш дитину — мене забудеш.
От він зайшов у рідну хату, кинулися до нього батько з матір'ю, почав він їх обіймати, цілувати. Коли це бачить: у хаті колиска висить, а в ній дитина рученятами плеще.
— А то що ж таке? — питає Іван.
А батьки й кажуть:
— То в нас ще синок народився, поки ти в Змія був.
Зрадів Іваночко, кинувся братика обіймати, цілувати. Та як тільки поцілував — одразу й забув про дівчину-красуню, Змієву дочку.
Ото минає день за днем. Живе Іваночко мирно й щасливо. І надумали батько з матір'ю сина оженити. Висватали йому дівчину хорошу, почали до весілля готуватися.
Напередодні ввечері покликали вони на шишки молодиць. Прийшла з ними й дівчина Зміївна.
Почали шишки місити. А вона зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу — вони й стали живі!
Ходить голубка за голубом і говорить йому:
— А ти забув, як я за тебе луг корчувала і пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до Змія відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Голубка знов говорить:
— А ти забув, як я за тебе гору розкопала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки підпливали і щоб ти борошно продав на байдаки?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Голубка знову до нього:
— А ти набув, як ми вдвох за золотим зайцем ходили? Ти й мене забув?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Як почув оце Іваночко, так одразу й згадав про дівчину Зміївну і впізнав її. Кинувся він до неї, взяв за білі рученьки:
— Ось моя наречена!
Розповів він про все батькові-матері, а на другий день і весілля справили.
А він відповідає, як орел наказав:
— Як дасте мені яйце-райце, я вашого небожа сюди приведу!
— Ач чого схотів,— каже орлів дядько. — Та краще мені його ніколи й не бачити, як віддати тобі яйце-райце.
Вийшов чоловік із хати і розповів орлу, що не хоче дядько яйце віддавати.
— Що ж, полетимо далі,— каже орел.
Летіли вони, летіли, прилетіли до орлового брата.
От і брат орлів став питати:
— Чи не бачив ти десь мого брата? Давно вже про нього нічого не чути. Чи не сталося з ним лиха?
— А ви дайте мені яйце-райце,— каже чоловік, — то я вашого брата сюди приведу!
— Ні, — відповідає орлів брат, — нехай він краще пропадає, аніж тобі чудесне яйце-райце віддати!
Полетіли вони далі. Прилетіли до орлового батька.
Тут орлові батько з матір'ю почали його розпитувать:
— Чи ГІО волі, чи по неволі?
— Добрий козак усе по волі ходить, — каже він їм.
— Чи не стрічався тобі десь наш улюблений син? Давно вже про нього ні чутки, ні звістки.
— А ви дайте мені яйце-райце, то я вам його приведу! — каже чоловік.
Зраділи орлові батько з матір'ю.
— Веди швидше, — кажуть, — дамо тобі чудесне яйце-райце!
Як побачили вони свого сина, стали його обіймати, цілувати, а чоловікові дали яйце-райце і сказали:
— Гляди ж, не розбивай його ніде в дорозі. А як прийдеш додому, погороди загороди великі, тоді вже й розіб'єш.
Уклонився їм чоловік, попрощався з орлом та й пішов у зворотну путь.
Іде він, іде цілий день до вечора і дійшов до зеленого лісу.
Бачить — на узліссі джерельце, а із нього струмок дзюрчить. Схотілося чоловікові води напитися, нахилився до струмка, а яйце з-за пазухи випало та об камінець і розбилося!..
Як узяла ж тут худоба вернути з того яйця — і корови, і вівці, й кози! Верне та верне. Ревуть, мекають, по лісі розбігаються. Кинувся чоловік ловити їх — та де там!..
Коли це виходить з лісу Змій та й каже йому:
— Що ти мені даси, як я тобі усю худобу назад у яйце зажену?
— Та в мене нема нічого,— каже чоловік.
— А ти пообіцяй мені віддати те, що в тебе є вдома, а тобі невідоме!
— Гаразд, обіцяю! — каже він.
Тут Змій тільки свиснув, одразу вся худоба назад у яйце пішла. Змій узяв яйце, заліпив і віддав чоловікові в руки.
— Гляди ж, — каже, — буду обіцяного сім літ ждати.
От приходить він додому, аж там без нього син народився. Охнув чоловік, ударив об поли руками:
— Це ж я тебе, синку, віддати Змієві пообіцяв!
Плачуть вони з жінкою, журяться, та словами лихові не зарадиш.
От погородили вони загороди великі, розбили яйце-райце, випустили худобу і почали жити багато. А синок Іванко знай собі росте, за один рік на три роки старший стає.
Шість років минуло, сьомий наступає. Став Іваночко добрим молодцем. Тільки помічає він, що батько з матір'ю все журяться, зітхають, нишком сльози ллють.
— Чого це ви, тато й мамо, журитесь? — питає він їх.
Тут батько і розповідає йому все: пообіцяв, мовляв, я тебе Змієві віддати, і вже час настає обіцянку виконати.
— Дарма, не журіться, — каже Іван. — Піду я до Змія, може, таки й живий повернусь!
Прийшов Іванко до Змія, а той йому каже:
— Добре, що ти до мене своєю волею прийшов, батьківську обіцянку виконав. За те я тебе додому відпущу, як ти мені троє діл зробиш. А як не зробиш, то я тебе з'їм!
А коло Змієвої хати був великий луг — скільки оком сягнути! От Змій йому й каже:
— Щоб ти за одну ніч оцей луг викорчував, зорав, пшеницею засіяв, а пшеницю ту покосив, помолотив, помолов і з того борошна паляницю спік. Поки я встану, щоб вона на столі лежала.
Пішов Іваночко на луг, зажурився. Як йому таке діло за одну ніч зробити?
Коли це бачить він, стоїть неподалік мурований стовп, а з того стовпа дівочий голос чути:
— Чого ти, козаче, журишся?
— Та як мені не журитися, коли Змій загадав таке, що я ніколи його не зроблю. А він сказав, щоб за одну ніч!
— Пообіцяіг' зі мною одружитися, то я тобі допоможу!
— Гаразд, обіцяю,— каже він.
Тут раптом мурований стовп розкрився, і з нього вийшла дівчина-красуня.
— Я Змієва дочка,— каже вона,— мене батько в кам'яний стовп замурував за те, що я хитріша від нього. І бути б мені в цьому стовпі навіки, якби ти зі мною одружитися не пообіцяв. А тепер уже батьківські чари надо мною влади не мають!
Лягай швидше спати, а завтра рано встанеш, понесеш Змієві паляницю.
От пішла дівчина до того лугу-та як свисне! Увесь луг тріщить, гуркотить: в одному місці корчується, в другому — ореться, в третьому-пшениця сіється... А там уже й коситься, 1 молотиться, все само собою робиться. І до ранкової зорі спекла дівчина паляницю й дала Іванові. Він приніс її до Змія и поклав на стіл. А Зміївна тим часом знову в той стовп увійшла.
Прокинувся Змій, бачить — паляниця на столі. Вийшов на ґанок, глянув: де вчора луг зеленів, там тепер тільки стерня наїжилась, а амбари від мішків з борошном ломляться.
— Що ж,— каже Змій,—з цим ділом ти впорався!
А по другий бік від Змієвої хати була висока гора. От Змій і загадує Іванові:
- Щоб ти за одну ніч оцю гору розкопав до самого Дніпра і щоб Дніпро сюди пішов. І побудуй тут на Дніпрі пристань, щоб сюди баидаки приставали, і продай на байдаки все борошно з амбарів. Як устану рано, то щоб все це було зроблено!
Пішов знову Іванко до того стовпа зажурений. А Зміївна вийшла із стовпа, розпитала, що Змій наказав, і говорить:
— Лягай під кущем спати, а я все зроблю.
А сама як свисне! Пішов навкруги шум та грім: гора сама розкопується, Дніпро туди тече, а по ньому байдаки пливуть.
От і пристань побудована, і мішки з амбарів на байдаки вантажаться...
Розбудила дівчина Івана, щоб він гроші від купців приимав, а сама знову в свій стовп увійшла Прокинувся Змій, вийшов на ґанок, а вже від пристані останні байдаки відпливають.
— Ну, що ж, і з цим ділом ти впорався! — каже Змій
На третю ніч наказує він Іванові:
— Щоб ти сьогодні вночі золотого зайця впіймав і вдосвіта мені в хату приніс.
Пішов знову Іваночко до стовпа. А Зміївна вийшла із стовпа и питає:
— Ану, що сьогодні Змій загадав?
— Отак і так,— каже він.
— Оце вже не жарти, — сказала дівчина, — доведеться нам з тобою разом зайця ловити. Ходімо до тої гори, до глибокої нори. Ти будеш над норою стояти, а я піду з нори виганяти.
Та гляди: що тільки з нори вийде — зразу хапай і міцніше тримай, бо це й буде золотий заєць.
Прийшли вони до тої гори; до глибокої нори. Вона ввійшла в нору, а він стоїть, жде. Коли це вилазить з нори гадюка і страшно так сичить. Він відступився, а гадюка шмигнула в кущі і зникла. Виходить з нори Зміївна.
— Хіба ти нічого не бачив? — питає.
— Бачив я гадюку, побоявся, щоб не вжалила, і відступився.
— Ех ти! — каже вона. Та це ж і був той самий заєць!
Ну, то нехай вже, я знову туди піду, а ти на цей раз не лови гав!
От стоїть він і жде. Коли це виходить з нори старенька бабуся і шамкає беззубим ротом:
— Що ти шукаєш, сину?
— Золотого зайця,— каже він.
— Де б він тут ужявшя? Нема його тут!
Сказала і пішла геть — як крізь землю провалилась.
А дівчина вийшла з нори і питає:
— Що ж ти зайця не вловив? Хіба ти нічого не бачив?
— Та ні, — каже він, — бачив я стареньку бабусю, і сказала вона, що нема тут золотого зайця.
— Так це ж саме й був отой заєць! Ну, тепер уже нам його не вловити! Доведеться мені самій зайцем обернутися, а ти мене віднесені до Змія і покладеш на лавку. Тільки до рук Змієві не давай, бо тоді він одразу мене впізнає і пошматує нас
обох.
От обернулася вона золотим зайцем, він узяв її і приніс Змієві вдосвіта. Поклав зайця на лавку й каже:
— Оце вже я всі три діла виконав, тепер додому піду.
— Іди! — каже Змій.
Іванко пішов собі, а Зміївна почекала, поки батько вийшов з хати, а тоді знов дівчиною обернулася і втекла. Догнала вона Івана, і побігли разом.
Біжать вони, біжать, а Змій тим часом побачив, що зайця нема. Вибіг він на луг, бачить - мурований стовп розкритий стоїть. Іут Змій одразу здогадався, що то його дочка Іванові допомагала і з ним разом втекла. Розлютувався Змій і послав своїх вірних слуг втікачів здоганяти.
Почула Зміївна — земля стугонить.
Каже вона Іванові:
— Оце вже за нами біжать! Я перекинусь овечкою а ти пастушком і паси мене. А як спитають — чи не бачив тут парубка з дівчиною, кажи, що тоді бачив, як ця овечка ягнятком була!
От скачуть Змієві слуги, бачать - край дороги овечка пасеться і пастушок за нею йде. Вони й питають:
— Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не пробігали тут?
— Бачив! — каже пастушок.
— А чи давно ти їх бачив?
— Тоді бачив,— каже,— як оця овечка ягнятком була.
— То не вони,— кажуть слуги. — Овечка твоя вже стара, а вони оце тільки втекли.
І повернулися назад ні з чим. Як дізнався Змій, що вони овечку з пастушком зустріли, розгнівався дуже і закричав:
— Та то ж вони були! Скачіть знову й хапайте їх!
А Іван з дівчиною біжать, біжать, раптом чують — знову земля стугонить. Дівчина й каже:
— Знов за нами женуться! Перекинусь я старою хатиною, а ти стань старим дідусем. А як спитають про нас, кажи: бачив тоді, як цю хатинку будував.
От скачуть Змієві слуги, бачать — біля дороги хатинка стоїть, набік похилилася. А на призьбі старий дідусь сидить з білою бородою.
— Гей, діду! — гукають вони. — Чи не бачив ти парубка з дівчиною? Не проходили тут?
— Бачив! — каже дідусь.
— А давно ти їх бачив?
— Та тоді ще бачив, як оцю хатинку будував.
— Ну, — кажуть вони, — цій хатинці, мабуть, років сто буде! То не вони були!
І повернулись назад. А Змій, як дізнався про діда й хатинку, розлютувався ще дужче і полетів сам утікачів здоганяти.
Почула дівчина — земля гуде, вітер свище.
— Ой, — каже, — мій батько сам за нами летить! Біда нам з тобою, Іваночку! Стань же швидше озером, а я стану золотою рибкою!
Прилетів Змій до того озера, вмить обернувся щукою та й ну ганятися за золотою рибкою. А вона відразу дикою качкою перекинулась і злетіла над озером. Він за нею шулікою, а вона знову золотою рибкою у воду пішла. Так він за нею ганявся, ганявся, та впіймати не зміг.
Надумав він тоді всю воду з озера випити. Пив, пив — та й луснув! Тут йому й кінець прийшов.
Пішли далі Іваночко й дівчина Зміївна. Прийшли нарешті до його села. От вона й каже Іванові:
— Іди ти до себе додому, а я наймуся до кого-небудь. Одне пам'ятай: як зайдеш до хати, усіх поцілуєш, тільки малих дітей не цілуй. Бо як поцілуєш дитину — мене забудеш.
От він зайшов у рідну хату, кинулися до нього батько з матір'ю, почав він їх обіймати, цілувати. Коли це бачить: у хаті колиска висить, а в ній дитина рученятами плеще.
— А то що ж таке? — питає Іван.
А батьки й кажуть:
— То в нас ще синок народився, поки ти в Змія був.
Зрадів Іваночко, кинувся братика обіймати, цілувати. Та як тільки поцілував — одразу й забув про дівчину-красуню, Змієву дочку.
Ото минає день за днем. Живе Іваночко мирно й щасливо. І надумали батько з матір'ю сина оженити. Висватали йому дівчину хорошу, почали до весілля готуватися.
Напередодні ввечері покликали вони на шишки молодиць. Прийшла з ними й дівчина Зміївна.
Почали шишки місити. А вона зліпила з тіста голуба й голубку та й пустила додолу — вони й стали живі!
Ходить голубка за голубом і говорить йому:
— А ти забув, як я за тебе луг корчувала і пшеницю сіяла, а з тієї пшениці паляницю спекла, щоб ти до Змія відніс?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Голубка знов говорить:
— А ти забув, як я за тебе гору розкопала і туди Дніпро пустила, щоб байдаки підпливали і щоб ти борошно продав на байдаки?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Голубка знову до нього:
— А ти набув, як ми вдвох за золотим зайцем ходили? Ти й мене забув?
А голуб каже:
— Забув, забув!
Як почув оце Іваночко, так одразу й згадав про дівчину Зміївну і впізнав її. Кинувся він до неї, взяв за білі рученьки:
— Ось моя наречена!
Розповів він про все батькові-матері, а на другий день і весілля справили.