Солдат і смерть

    Сів ото спочивати, витяг люльку, аж вона вже й куриться.
    — Е,— каже,— і це добре.
    Покурив-покурив та так, не гасячи, у кишеню засунув, вона сама й погасла.
    Дивиться — летить пара качок; він розшморгнув торбинку та:
    — А в торбинку!
    Так ті качки туди і загули. От приходить він у город, а в тому городі в багатого купця був дім такий, що у ньому ніхто не жив, бо там завелись чорти. Він до того купця:
    — Що даси? Я,— каже,— можу вигнать чортів.
    — Як,— каже,— виженеш, я тебе до смерті догодую.
    Ото нагодували його, напоїли, пішов він на ніч у той дім. Опівночі чує — щось стукотить-гримотить. Поміст лопнув, вилазить чорт.
    — Чого ти? — питає солдат.
    — Я тебе з'їм!
    Солдат торбинку розшморгнув та:
    — А в торбинку!
    Як крикне, так той чорт туди і загув. Зашморгнув його там солдат та вже бив-бив. Давай той чорт проситись:
    — Пусти. Внукам,— каже,— і правнукам закажу сюди ходити.
    Пустив його солдат.
    От уранці повів він купця в дім, і стали там жить. А прийшлось тому солдатові вмирати, він наказує:
    — Покладіть зі мною безпремінно оцю люльку і торбинку.
    Ото поклали йому те все, поховали його. Приходить він на той світ. Дивиться — пекло, він і убравсь туди. Зараз кілочки забиває, амуніцію свою розвішує.
    — Що,— питає,— горілка є?
    - Є.
    — Тютюн є?
    — Є.
    — Огонь є?
    — Є.
    — От рай, так рай!
    Ходить по пеклі, муштрується.
    Аж ось приходить той самий чорт, що він його на цім світі бив, та як побачив його, як заголосить: — Це ж той самий, що мене колись бив! Він нам і тут життя не дасть; треба його якось вижити.
    Так чорти вже й злякалися. Повиходили з пекла, а його там самого зачинили.
    — Що ж, братці, давайте мірятися: кому випаде — облупим того та шкуру на бочку натягнем, як на барабан, ударимо, то, може, він і вискочить.
    От помірялись, облупили, якого випало, натягли шкуру, як ударять, а солдат:
    — Ах, в похід, в похід!
    За амуніцію та з пекла, а чорти вскочили та й заперлись там.
    От ходить він по тому світу, ніде нема йому пристановища, аж стрічає його святий Петро.
    — Іди,— каже,— в рай, там тебе давно ждуть. Пішов солдат, де там той рай у бога. Бог і поставив його коло свого палацу на варті. Ходить
    він, аж іде смерть. Солдат до неї:
    — Бабусю, чуєш? Ти це куди?
    — До бога, служивий.
    — За чим?
    — Та спитати, що мені на землі робити.
    — Почекай тут, я піду спитаю. Приходить перед бога.
    — Прийшла,— каже,— смерть, питає, що їй на землі робити.
    — Хай,— каже бог,— морить самих старих людей три роки.
    От він вертається та й згадав:
    «А там же є у мене брати, вона і їх умертвить». Виходить та й каже:
    — Велів бог, щоб ти три роки самі старі дубки гризла.
    От через три роки знов смерть іде до бога.
    — Пожди тут, я піду спитаю,— каже солдат. Приходить до бога. — Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робити.
    — Скажеш, щоб три роки мертвила самих середніх людей.
    Він і роздумавсь:
    «Адже у мене там, може, племінники є». Вийшов та й каже:
    — Сказав бог, щоб ти три роки гризла самі середні дубки.
    — Спасибі, служивий,— та й пішла. Ото через три роки знову смерть прийшла, та така худа.
    — Спитай, служивий, що мені ще робити? Він пішов.
    — Прийшла, боже, смерть, питає, що їй робити?
    — Хай,— каже,— мертвить самих маленьких дітей.
    Він і згадав, що у нього є онуки, виходить та й каже:
    — Сказав бог, щоб ти ще три роки гризла самі молоді дубки.
    Подякувала смерть і пішла. Через три роки приходить, а солдат не угледів її, вона й проскочила сама до бога. Як прийшла, то й розжалілась, за що її бог голодом карає.
    — Це він тобі все набрехав! Піди його самого ще раз умертви.
    От вийшла вона до солдата та й каже:
    — Подавай душу!
    А солдат розшморгнув торбинку та:
    — А в торбинку!
    Вона у неї і вскочила. Він зашморгнув її там та й закинув у болото.