Подих осіннього саду

    Якось уранці Сашко виглянув у вікно й побачив, що на дорозі вже не гурчать натужно вантажівки з буряками. Тільки коли-не коли проторохкотить яка порожняком і лінькувато відбіжать до дворів обважнілі за літо кури, що шукають собі всяку поживу. І городину всю вже позбирали. Тільки картоплиння та гарбузове гудиння полишилося маленькими острівцями серед незвично чорної землі. І сонечко стало ніби трохи лінькувате — і сходить пізніше, і гріє начеб неохоче. І дощі стали частіше перепадати.
    — От і на зиму йдеться,— сказав батько матері.— Треба б навідатися до діда Степана. Збігло літо, а ми за роботою до нього ні разу й не вибралися. Добре, що сьогодні неділя.
    — Тату, візьми мене з собою,— попрохав Сашко.
    — А як же я без тебе? Візьму. Ти ж у нас завжди за першого помічника.
    Сіли вони вдвох у машину і хутко помчали за село, за високу гору серед спорожнілих, занімілих піль. Там, біля тихої річки із задумливими вербами, притулився до лісу колгоспний сад.
    Спинилися біля дерев’яних воріт, батько посигналив, а Сашко виліз із кабіни й вистрибом помчав до воріт. Він скучив за дідом і радів, що його побачить.
    Назустріч йому з-під багряних яблуневих крон виступив дід Степан — високий, усміхнений, з білою — аж до грудей — бородою. І такий добрий, лагідний, такий спокійний, як оця річка біля саду.
    — А підріс же ти, як з води,— мовив дід після привітань. Скуйовдив Сашкового чуба й пригорнув онука.
    — Скоро, голубе, будеш зовсім козаком.
    Підійшов батько, поцілувався з дідом і спитав:
    — То чи добре яблука вродили?
    — А вродили. І рясно, і великі, наче кавуни.
    І вони втрьох пішли в сад.
    У прохолодній тиші чутно, як шелестить під ногами жухла трава і гупають об землю яблука.
    — Он антонівка яка налилася,— показує дід на крислате дерево. На ньому поміж листя, гнучи долу гілля, висять великі жовті яблука.
    Сашко зірвав одне й підніс його проти сонця.
    Запахуще яблуко просвічувалося. Видно було навіть зернятка всередині і тінь його пальців з другого боку.
    — Вже час їх і зривати,— сказав дід,— бо скоро вдарять морози, а там, не зоглядишся, як і сніг випаде.
показати повністю