Про дурних багачок
Вона розповіла, як ярмаркувала.
— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, я як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня. — Сідайте, добрий чоловіче,— привітала гостя.— Скажіть, хто ви є і куди йдете.
— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
— Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.— Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть...
— А я звідки знала? — сердилася багачка. Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую,— поклонилася багачка.
— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами. Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо! Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати...
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.
— Видиш, жінко, ти ляпала язиком, як по воді батогом, що продаш гусака ліпше, аніж я вола. Піду світ за очі. Якщо знайду дурнішу від тебе, то вернусь, я як розумнішу, залишуся у неї.
Чоловік подався у широкий світ. Довго йшов, аж зголоднів. У одному селі зайшов до багача. Вдома була тільки господиня. — Сідайте, добрий чоловіче,— привітала гостя.— Скажіть, хто ви є і куди йдете.
— Я Пригода. Мандрую собі світом і правду ділю між людьми.
— Йой, ми вас чекали! — і жінка дістала з-за образів хустину з великим гудзом. Розв'язала й виклала Пригоді купу грошей.— Це ми з чоловіком за багато років назбирали. Він казав, що колись має прийти до нас пригода, і журився, аби були гроші на той час.
Пригода подякував ґаздині за гроші, попросив окраєць хліба, кавалок солонини і подався у дорогу далі.
Увечері вернувся багач з лісу. Жінка весела й задоволена:
— У нас був Пригода. Дала-м йому ті гроші, що ми наскладали.
Багач сторопів.
— Ми ж складали гроші для такої пригоди, як слабість, пошесть, засуха, старість, смерть...
— А я звідки знала? — сердилася багачка. Тим часом Пригода шукав багача уже в іншому селі. Уздрів файну хату. На обійстю ледве переставляла ноги клапоуха льоха. Ото буде чим нагодувати багатьох бідних людей!
Підійшов до вікна і моргнув господині, що була сама вдома, аби вийшла надвір. Заговорив до неї, ніби на цимбалах заграв:
— У неділю видаю заміж свою льоху, аби здорова була! Я прийшов просити вас і вашого чоловіка на весілля.
— Красно дякую,— поклонилася багачка.
— І ще прошу, аби-сьте пустили свою льоху зі мною, бо моїй льосі потрібна дружка на весіллі. Це буде великий гонор для вас і для нас.
Багачка навіть не думала довго:
— Най буде, беріть!
— Але дайте їй файне вбрання: жовті чобітки, вишиту сорочку, новеньку хустку, коралі на шию, ковтки у вуха.
Багачка побігла в хату, поскладала те добро у скриню й покликала Пригоду.
Коли скриня була перед вікнами. Пригода побачив мальований віз і попросив:
— Я запряжу коні в той віз, бо негаразд гнати льоху по селу. Люди скажуть, що ми бідні.
Зробили, як казав. Багачка дала Пригоді батога у руки і — щасливо! Пригода їхав з села до села і роздавав багацьке добро бідним.
Минув час, і чоловік вернувся додому. Сказав своїй дружині:
— Я здибав багато всіляких жінок. Були розумніші й дурніші від тебе. Але я забанував за дітьми, мушу їх годувати, убирати...
На радості жінка розбила глиняний горнець, і нашій казочці кінець.